Такі та інші заголовки ворохоблять інформаційний простір, як кола на плесі тихого європейського ставка після каменя, який жбурнув у нього Емманюель Макрон.
Я не дивуюся від зигзагів паризьких політичних та довколаполітичних кіл після одного випадку. Під час президентської виборчої кампанії в Україні 2019 року сюди приїжджав тамтешній філософ Бернар-Анрі Леві. Він гаряче підтримував Порошенка, що, зрештою, робить і зараз. Однак після перемоги Зеленського Леві був одним з активних організаторів візиту нового президента України до Парижа…
Так і з Макроном. Можна лише подивляти метаморфозі господаря Єлисейського палацу, — причому, раптовій, неочікуваній і кардинальній. З чоловіка, який до останнього вірив, що з Путіна "будуть люди", що з кремлівським диктатором варто провести щиросердечні розмови, і він з людожера стане веганом, Макрон одного ранку став яструбом.
Його ідея запровадити в Україну військовий контингент з країн Європи не на жарт струсонула офіси та штаб-квартири Старого світу. І хай там як, — Макрон і досі не відмовився від неї, хоча, звісно, його риторика стала більш поміркованою та прагматичною.
Але, як на мене, нічого дивного й не сталося. Французький лідер
показав приклад того, як може діяти політик, не скований умовностями та зобов’язаннями перед перспективою майбутніх виборів. Це по-перше. Макрон вичерпав конституційний
ліміт каденцій, тож він не живе 2027 роком, коли у Франції мають відбутися чергові президентські елекції.
Звідси й друга причина – політик, не обтяжений думами про вибори, дбає про слід в історії. І для Макрона акурат зійшлися зорі на глобальному видноколі. Він на рівні інстинкту відчув, що Європа, як ніколи, потребує лідерства, що вона без цього лідерства може стати або світовим загумінком, або – через агресивну путінську Росію, — повернутися до розколу часів холодної війни.
Американські вибори з усією непевністю результату, з перспективою повернення до влади аж ніяк не єврофіла Дональда Трампа, лише підігріли інтерес Макрона та його лідерські амбіції. Я вже й не згадуватиму про традиційну "нелюбов" французів до Америки, — але і вона тут також має значення.
Про поведінку європейських колег, зокрема німецького канцлера Олафа Шольца, — годі й говорити. Париж завжди бачив конкурентів у Берліні. І, хай там як, але амбітність фрау ексканцлерін Меркель будила на Єлисейських полях ревнощі та заздрість. Натомість Шольц, з його обережністю та навіть боягузством, з його осторогою перед "ескалацією" у конфлікті з Росією, з відчутним пропутінським лобі — що у бундестазі, що у бізнес-колах — схожий на конкурента, якому варто кинути виклик. І Макрон це зробив.
Звісно, хор незгодних з ідеєю француза в європейських столицях лунає щораз гучніше. Рівно ж як і зростає кількість тих, хто цілком прагматично розуміє, що "ховатись у будиночку", відкупившись від України грошима чи гуманітарною допомогою, довго не вийде. Тому рано чи пізно війна на Сході підштовхне навіть найобачливіших ретельніше й уважніше вивчити пропозицію Парижа, і ухвалювати якісь рішення. Тим паче, що Москва прозоро натякає на готовність не просто продовжувати криваву масакру в Україні, а й безпосередньо загрожувати європейським столицям.
З приводу
останнього. Макрон, до слова, започаткував мейнстрим у дебатах напередодні виборів до Європейського парламенту. Питання безпеки, а отже війни в Україні, безсумнівно мають бути у
"джентльменському наборі" тез тих, хто прагне вибороти мандат. Бо, звісно, Макрон самотужки не впорається, — йому потрібні однодумці й союзники, причому не тільки у
Франції.
Звісно, для того, аби перший іноземний вояк ступив на українську землю, — я не маю на увазі інструкторів чи спецслужбістів, — зламається немало списів. Серед іншого, — й в українському парламенті, без згоди якого про жодну присутність чужинського військового контингенту не може бути й мови. Бо того вимагає Конституція. А щодо Верховної Ради, — то наразі вона перебуває у кризі, вихід з якої ще слід шукати в умовах відсутності на те бажання та настроїв. Чи варто говорити, що у такому питанні обійдеться й без позиції президента, — та чи готовий Зеленський дозволити, аби хтось сторонній отримав свою порцію овацій на його полі?
Звісно, мають бути прораховані всі можливі ризики. І вони не обмежуються ймовірністю прямого зіткнення Росії та НАТО. Бо, до прикладу, якщо йдеться про упокорення Росії, то навряд чи Україну та союзників влаштує "корейський варіант". А саме його може спричинити запровадження іноземного контингенту. Нагадаю, що саме так і виникла сумнозвісна "38-ма паралель" на Корейському півострові.
Тому на французьку парасольку над одеським Дюком Рішельє навряд чи можна розраховувати найближчим часом. Яким би національним сентиментом не керувався Емманюель Макрон…
