"...Як домовлятися з путіним? - 1" - Євген Якунов

"...Як домовлятися з путіним? - 1" - Євген Якунов

«Ніяк!- скажуть одні.- Це неможливо”. “Путін не збирається вести жодних перемовин, він прагне знищити Україну”,- виносять вирок інші.

І все ж, колись-таки ці перемовини доведеться розпочати. І, мабуть, таки варто підготувати для них грунт.

...Два роки тому натрапив у інтернеті на бестселер початку 60-х років минулого століття від військового теоретика, лауреата Нобелівської премії з економіки, професора університету штату Меріленд Томаса Шеллінга. Називається книга - “Стратегія конфлікту”.

60-і роки - то були складні часи. Розпал Холодної війни, незагоєні рани вторгнення СРСР в Угорщину, В’єтнам, Берлінська криза і тінь Карибської, черевик Хрущова на тлі Генеральній асамблеї ООН. Світова демократія гарячково шукає виходу з ситуації, при тому - не бажаючи поступатися своїми принципами й надбаннями. І Шеллінг запропонував свої рецепти ведення перемовин із майбутнім супротивником..

“Мета і війни це не перемога над ворогом, це - виграш відносно власної системи цінностей”, “Перемовини - це завжди торг, на кшталт того, що ведеться перед укладенням угод у бізнесі”, “Виграє в перемовинах той, хто перший продемонструє, що готовий поступитися чимось”- ці та інші, контраверсійні на перший погляд твердження між тим стали крилатими.

Звичайно, з часу написання книги багато води спливло, і ситуація в світі, та й сам він кардинально змінилися. Але розмірковування економіста і теоретика війни можуть стати у нагоді.

Тож помандруємо розділами цієї вельми цікавої книги.

МЕТА ВІЙНИ - НЕ ПЕРЕМОГА

Для початку, пише Шеллінг, варто знати, що будь-які перемовини між протиборствуючими сторонами можливі, коли вони обидві готові до цього. Бо ж далеко не завжди їх вважають доцільними. Наприклад, у війнах на винищення, коли агресор не бачить потреби про щось домовлятися із жертвою.

Є війни, в яких перевага в ресурсах однієї із сторін є настільки беззаперечною, що супротивник робить ставку на “гру з нульовою сумою”. Це - коли переможцю дістається все, а тому, хто зазнав поразки — забуття.

Але навіть у обидвох цих випадках обставини можуть помінятися і перемовини стають можливими. Бо, зауважує Шеллінг: “Виграш у війні не має суворо змагального сенсу. Мета війни - це не перемога над ворогом, це - виграш відносно власної системи цінностей”.

Якщо супротивник чинить відчайдушний опір і збитки від війни для того, хто її розпочав, підважують його власні цінності, коли мрія про повну й остаточну перемогу тане як сніг, а відносна — відкладається на роки і починає коштувати занадто дорого, народжуються сумніви: а чи варта шкурка вичинки? І чи не можна добитися хоча б частки бажаного менш затратним, більш “рентабельним” шляхом?

Накладемо ці лекала на наше сьогодення.

У рамках путінської стратегії “Київ за три дні” перемовини для росії не мали жодного сенсу.

Зараз, коли кожен метр української території дається загарбнику важкими втратами, а українські вояки хазяйнують в Курській області, ідея гри з нульовою сумою для росії втрачає перспективу. Отже, з’являється шанс на мир, в якому кожна їз сторін не залишиться в програші.

Чи можливо таке? У різних воєнних стратегіях передбачено ситуацію, коли обидві сторони конфлікту можуть святкувати перемогу. Це, якщо цілі війни (або ж цінності, за формулюванням Шеллінга) є для них різними. Для України, скажімо, це - збереження державності й міжнародної суб’єктності. А Росія, вгамувавши апетити, обмежиться збереженням за собою Криму та нерозповсюдженням НАТО на схід. У такому випадку переговори є можливими.

ТОЙ САМИЙ БАЗАРНИЙ ТОРГ

Як дізнатися, що супротивник дозрів до перемовин? Він, пише Шеллінг, певним чином це демонструє. Мирні угоди в своїй основі мають такий самий торг, який відбувається перед укладенням угод у бізнесі. Тільки що на кону стоять не гроші, а людські життя. Але сенс той самий.

Коли ми йдемо на базар за городиною, то бачимо прилавки з крамом, цінники, продавці закликають покупців. Це - демонстрація того, що вони готові вступати в торг.

Продавець із свого боку помічає покупця, що ходить між рядами й вибирає товар, придивляючись до цін. Це значить, покупець теж готовий почати торг.

Що відбувається далі? Продавець, визначивши на око платоспроможність покупця, називає ціну. Покупець, пропонує свою. Процес, як казав один давній політик, пішов.

Путін натякнув на готовність перемовин, публічно оголосивши свої “хотєлки” - визнання за Росією як захоплених українських територій, так і тих, що лишаються під нашим контролем, але записаних в конституцію як російські.

Зеленський відповідає вимогою - суверенітет України над усією своєю територією.

Здавалося б, цілі несумісні! Але, як пише Шеллінг, озвучення умов саме по собі вже означає, що торг почався.

Неадекватність і нарочита несумісність вимог із здоровим глуздом ні про що не свідчать. Усі торги починаються з захмарних бажань. Для чого? Лише для того, пише Шеллінг, щоб було достатньо простору для майбутніх поступок.

ЦІНА ОСТАННЬОЇ ПОСТУПКИ

Подальший торг полягає у відступі кожного учасника перемовин з початкових позицій з очікуванням, що інша сторона зробить те саме. І в намаганнях переконати опонента, що подальші поступки неможливі.

 “Домовленість вважається досягнутою, коли хтось робить остаточну й достатню поступку”. Коли відбувається така поступка? Коли одна сторона вважає, що інша сторона не поступиться.”Він не поступиться, бо вважає, що поступлюся я. Він думає, що я поступлюся, бо він думає, що я думаю, що він думає, що я поступлюся...” - як нескінченний ряд відображень у дзеркалах

Обидві сторони, пише Шеллінг, знають, що є певний діапазон можливих домовленостей. Будь-яка точка цього діапазону є вигіднішою для обох сторін, ніж нескінченне продовження війни. Наполягання на певній точці і є змістом торгу. Правильно окреслити межі цього діапазону — предмет стурбованості кожної із сторін.

І отут починається другий етап гри, коли кожна сторона виставляє власні “червоні лінії”, до яких поступки можливі, а після - за жодних обставин. Зрозуміло, що ці “червоні лінії” цілком можуть бути фальшивими, а отже виникає спокуса натиснувши “ще трохи”, добитися ще більших поступок.

І тут Шеллінг доходить парадоксального висновку: “Виграє в перемовинах той, хто перший продемонструє, що готовий поступитися чимось”.

На відміну від ігор з нульовою сумою, де головне - замаскувати власну стратегію, учасник перемовин має зробити все навпаки: щоб той, інший, передбачив твої ходи і передбачив вірно.

Якщо йдеться про міждержавні переговори, то політична розвідка має зробити “незапланований” витік секретної інформації про справжні наміри держави, справжні “червоні лінії” і граничні поступки. Це заспокоїть ворога, стурбованого можливим обманом.

ЕФЕКТ СПАЛЕНИХ МОСТІВ

Які ж обставини можуть переконати опонента, що “червоні лінії”, виставлені іншою стороною, є справжніми, а не черговим блефом?

Той хто збирається зробити поступку, має тримати під контролем очікування супротивника, а саме - пред’явити йому чітко розпізнавану межу, до якої той може добиватися від вас поступок.

Аби обмежена поступка з вашої сторони не була сприйнята як капітуляція, потрібен так званий «очевидний зупиняючий рубіж». Його можуть визначити посередники, або будь-який елемент, який якісно відрізняє нову позицію від схожого з нею оточення.

Якщо війська відступили до річки, вони очікуватимуть, що противник очікуватиме, що вони зупиняться і утримуватимуть позиції.

Це точка, до якої можна відступати, з тим, щоби противник не очікував, що відступ продовжиться. Якщо ж річка відступ не зупинить, то виявиться, що на карті немає жодного рубежу, де можна було б очікувати стійкого позиційного спротиву.

Так само й противник, що наступає, може передбачати, що змусить відступати оборонців до ріки, і при тому не буде тлумачити їхній відступ як безумовну вимогу необмеженого відступу.

Позиції можуть бути стабілізовані або біля ріки, або - ніде. Таку тактику демонструє показове спалення мостів - це має переконати ворога, що ніякого подальшого відступу не буде.

(Тобто це рубіж, за яким в полон ніхто не здаватиметься, працюватимуть загородзагони й рострілюватимуться ті, хто самочинно намагатиметься переплисти річку).

І далі знов неочікуваний висновок автора : “Обмежуючі обставини”- це принцип, відповідно до якого, погіршення деяких чи навіть усіх потенційних наслідків для конкретного гравця (без поліпшення хоч якогось із них) може виявитися явно — і навіть у значній мірі вигідним для того, хто на перший погляд поставлений в несприятливі умови.”

Шеллінг наводить як приклад давній англійський закон, який зробив серйозним злочином (з покаранням аж до повішення) виплату данини піратам, і зазначає, що в світлі даної стратегії цей закон не є надто жорстоким.  

Так само достатньо суворе й гарантоване покарання за виплату грошей шантажисту може захистити потенційну жертву, а спалення мостів здатне підірвати дух неприятеля і змусити його відступити.

Наказ “Ні кроку назад” має супроводжуватися суворим покаранням для тих, хто цей крок зробив, і як мінімум усвідомленням, що цей крок назад може стати фатальним, таким, після якого зупинити ворога вже бути неможливо.

Якщо ворог це зрозуміє, він опиниться в слабшій позиції. (Бо росіяни нічого не втрачають, кинувшись навтьоки, українці втрачають все).

ДОВІДКА З БОЖЕВІЛЬНІ

Інший шлях переконати супротивника, що поступок більше не буде - це “обмежуючі зобов’язання”.

Шеллінг наголошує, що перемовини можливі, коли обидві сторони є “раціональними гравцями”. І тому — найперший (і найпримітивніший) блеф, до якого може вдатися сторона, це оголошення людини, від якої все залежить, навіженою, готовою знищити весь світ, якщо йому не підуть на поступки. Як кажуть росіяни:”тримайте мене семеро.”

“Мешканці психіатричних лікарень дуже часто культивують поведінку, яка дозволяє їм бути менше сприйнятливими до погроз і навпаки виправдовує їхнє насилля. Воплі: “Я поріжу собі вени, якщо ви не дозволите мені...”- можуть дати серйозні стратегічні переваги, як і репутація людини, що втрачає контроль над собою”.

Але обравши образ навіженого, лідер має грати роль до кінця. Коли людина грюкає у двері і заявляє, що поріже перших стрічних ножем, якщо йому не дадуть 10 доларів, то, зазначає Шеллінг, більше шансів отримати ці 10 доларів, вона має, якщо проілюструє ці слова налитими кров’ю очима.

Так блефував свого часу Гітлер, недарма його називали “біснуватим”. Хоча він зовсім не був навіженим, просто так вдало блефував, що обдурив і Даладьє з Чемберленом, і інших політиків.

До цієї методи вдався й путін,змусивши свого часу Обаму й Меркель пристати на його умови. “Аби не вийшло гірше”. Але путіна підвело почуття міри. Він припустився у своєму блефі фатальної помилки. Про яку поговоримо далі.

У грі в “психа з бомбою”, пише Шеллінг, дуже важливо, щоб ніхто не запідозрив, що клієнт блефує. А отже треба надати неспростовні докази навіженості. Таку собі довідку з психдиспансеру. Оглядаючись на два роки, що минули, ми побачимо щось подібне: безліч психіатрів в мережі заговорили про симптоми психічних відхилень у путіна. Пішов поголос про його смертельну хворобу. Відомі висловлювання провідних політиків світу (Меркель, Байдена) про путіна як хворого, навіженого маніяка.

Дуже схоже на зумисну інформаційну кампанію ФСБ. Тепер зрозуміло, з якою метою.

(Далі буде.)

* * *

У другій частині публікації поговоримо про ядерну бомбу, як аргумент у перемовинах, про те, як умовити супротивника відмовитися від своїх зобов’язань перед народом і наскільки важливим для перемовин є громадянське суспільство.

Ілюстрація з серії: Карикатури Першої Світової війни