Як ми сприймаємо війну? Не нашу конкретно, а як цивілізаційне явище? Війну у філософському сенсі?
Шукаючи в інтернеті думки про місце війни в різних філософських системах, з’ясував що з давніх давен існувало чотири погляди на це суспільне явище.
1. ВІЙНА — КОРИСНА. Це так звана концепція мілітаризму, згідно з якою війна є прийнятною і корисною з моральної точки зору. Вона дає людині ті цінності й переживання, які та ніде більше не зможе отримати.
Яскравим виразником такої концепції був німецький економіст і один з фундаторів такої науки як соціологія Вернер Зомбарт. У своій книзі “Торгаші і герої”, написаній у перший рік Першої світової війни, він стверджує, що нинішній світ - це вічне протистояння торгашів і героїв. Причому німці — це ментально герої, а британці ментально - торгаші. І це боротьба абсолютних цінностей. Тож “найважливіше питання для майбутніх поколінь, який дух виявиться сильнішим — торгашеський чи героїчний”.
Що дає війна державі та особистості згідно з цією концепцією? Допомагає індивіду долучитися до воїнських чеснот — героїзму, дисципліни, єднання, патріотизму, готовності жертвувати собою заради інших, шляхетності, лицарства.
Війна — школа життя, набутий на ній досвід виховує справжнього громадянина. Війна — плуг, яким розорюється дух нації, готовий відкритися для засівання новими цінностями.
2.ВІЙНА — ЦЕ АБСОЛЮТНЕ ЗЛО. Такий наратив сповідує течія, яка називається пацифізмом. Він морально заперечує виправдання війни і взагалі будь-якого насильства. Основоположником його вважають китайського філософа V століття до н. е. Мо-цзи.
У війни нема жодних підстав і виправдань, писав він. “ Війни дають те, чого й так в достатку, але віднімають те, що ти маєш”. При тому навіть переможна війна призводить до послаблення держави.
Сповідували цю філософію і джайністи в Індії, і ранні християни. Ераст Роттердамський писав, що війна завжди ведеться дармоїдами і інтриганами, а низові верстви шукають в них шансу вивищитися. Будь-яка війна завдає більше зла, ніж зиску.
Іммануїл Кант закликав будувати політичні стосунки так, щоб війну було з них виключено.
За останні десятиліття з’явились ще два обгрунтування пацифізму. 1.Небувалий рівень технічного розвитку й економіки зробив війну позбавленою сенсу. 2. Людство досягло граничної межі в потужності зброї.
Є також консеквенціалістичний аргумент на користь пацифізму (моральність тієї чи іншої дії залежить від результату — а поганий мир є менш збитковим, ніж “добра” війна). І на противагу йому — деонтологічний аргумент: яким би значним не був виграш від війни, є моральні норми, проти яких не можна йти. Біблійне “Не убий”, наприклад.
3.ВІЙНА — ЦЕ РЕАЛЬНІСТЬ. Цей напрямок політичної філософії називають “Політичним реалізмом». Він бере початок з тези античного історика Фукідіда про те, що “люди володарюють там, де мають для цього силу”.
Сповідували його Макіавеллі (Є мораль для людей і мораль государя, і закон “Не убий” не для нього. Війни не можна уникнути, але можна відтермінувати її початок), Томас Гоббс (“Природний стан суспільства — війна всіх проти всіх”, “держава завжди перебуває в передчутті війни”, “Усі домовленості будуть порушені, тільки-но настане сприятлива ситуація”).
Професор Чікагського університету Ганс Моргентау, основоположник сучасного політичного реалізму, вважав, що міжнародна політика - це завжди “зусилля спрямовані на безперервне посилення могутності власної держави і послаблення інших націй”. При оцінці міжнародних відносин неможливо застосовувати етичні норми, вважав він. А отже й війну не можна оцінювати у моральних категоріях. Бо в держави немає ані свідомості, ані совісті.
4. ВІЙНА МОЖЕ БУТИ ЗЛОМ, А МОЖЕ - ДОБРОМ. Йдеться про поділ війн на справедливі і несправедливі. Несправедливі треба засуджувати, справедливі — підтримувати.
Такий підхід сповідувався ще з часів Платона й Аристотеля, щоправда, у своєрідній трактовці ( “Не є здоровою ситуація, коли греки воюють між собою. А варвари від природи своєї схильні до підкорення. Війна проти них — добра справа”).
Пізніше християнські богослови Аврелій Августин і Фома Аквінський намагалися довести, чому християнська держава повинна вдаватися до насильства, хоча це й суперечить Писанню. Війна, на їх думку, не є засобом вирішення політичних задач, але справа, яку в твої руки ввіряє Господь, щоб покарати грішників.
У 17 сторіччі, в часи Вісімдесятирічної і Тридцятирічної війн між католиками і протестантами нідерландський юрист, один з засновників міжнародного права Гуго Гроцій пише “Трактат про право війни і миру”, де формалізує ознаки справедливої війни, підкреслюючи, що такими мають вважатися війни, які ведуться а) з метою самооборони, б) для відшкодування збитків, в) для покарання винуватих. Він же підкреслює, що справедливою є війна з дотриманням встановлених норм і правил.
ХХ століття виробило “ліберальну концепцію війни”. Її теоретики вважають війну загалом неприйнятною, але зауважують, що в деяких ситуаціях “ у нас немає інших варіантів, окрім як розпочати війну”.
Ця теорія, (як висловився один з сучасних філософів) слугує за “куховарську книгу” для кожного західного політика, бо містить рецепти на будь-який смак. Варто лише математично прорахувати ситуацію: за яких умов розпочинати “справедливі війни”, як поводитися під час війни, як правильно завершувати її, як відбудовувати міста, зруйновані вщент цією “справедливою війною”.
Але математично прорахувати не завжди вдається. Є кілька речей, які роблять розподіл війн на справедливі і несправедливі не таким вже й очевидним.
По-перше, сама по собі категорія “справедливості” надто залежить від системи цінностей, в якій вона застосовується. Бо, як не крути, найважливішим у поділі війн на справедливі і несправедливі є принцип, який російською звучить як принцип “правого дєла”. Іншими словами: за ким “правда”, з того боку війна і є справедливою, той має моральне виправдання вбивствам і руйнуванням.
Але такий маркер, як “правоє дєло”, відсилає нас до аргументів тих таки Аврелія Августина і Фоми Аквінського: з нами Бог, а отже ми праведники! Відповідно наші вороги - грішники. Ми — на боці добра, а отже наші вороги — на боці зла.
Або (в більш сучасній трактовці) — ми просуваємо цивілізацію, а вони — повертають у варварство, ми ведемо війну в інтересах всього людства, а вони — у своїх власних, егоїстичних.
(Пам’ятаю як в роки мого студентства, в СРСР, викладачі “історичного матеріалізму” пропонували просте визначення “справедливої війни” - це будь-яка війна, яку соціалістична країна веде проти капіталістичної. Капіталістичні же країни, які воюють одна з одною — обидві ведуть несправедливу війну. На запитання ж: “А як бути, якщо воюють між собою дві соціалістичні країни?”, бо саме тоді тривала війна між Китаєм і В’єтнамом, пролунала відповідь: “Справедливу війну веде той, хто більший друг СРСР”).
Теорія “справедливих і несправедливих війн” щоразу, в умовах серйозних міжнародних криз, піддається нищівній критиці. Бо не було в історії ХХ ст. випадку, щоб той, хто розв’язав війну, назвав би її цілі несправедливими.
І виявляється, що ті самі аргументи, які призначені для захисту миру, по факту захищають війну.
Є й інші колізії. Превентивні війни наче б заборонені документами ООН. Але з іншого боку обов’язок держави — захищати свій народ. Тож, якщо ви володієте достеменною інформацією, що супротивник готує напад, який принесе вашому народу страждання, то хіба не зобов’язані ви завдати упереджувального удару?
Існує невирішувана колізія і між проголошуваними Статутом ООН правом націй на самовизначення з одного боку і правом на захист суверенітету держави - з іншого. І грань між тероризмом сепаратистів та національно-визвольною війною є майже непомітною: сьогоднішні злочинці завтра легко перетворяться на національних героїв.
Нарешті, третя колізія - між забороною стороннього втручання у внутрішні справи держав і моральним обов’язком міжнародної спільноти (в особі головним чином потужних наддержав) втручатися, аби припинити геноцид чи репресії режиму проти власного народу. Після трагедії в Руанді цей принцип закріпився в системі міжнародних відносин.
Попри все це, гадаю, що троє з чотирьох українців оберуть саме четвертий погляд на війну. Бо ми переконані, що наша війна є справедливою. Але для іншого світу ця теза не є очевидною.
Світовій спільноті важко розібратися з усіма хитросплетіннями у визначенні справедливості-несправедливості. Як зрозуміти, хто саме веде справедливу війну в нашому випадку, коли Кремль, наприклад, на всі боки трубить про геноцид етнічних росіян в Україні, про заборону православної церкви й утиски російської мови? Тим більше, що один з головних світових арбітрів, які мають відділяти зерна від полови, сам цю війну і розпочав?
Значно легше обрати одну з трьох інших концепцій. Звідси таке тяжіння одних до пацифізму (“у війні винні обидві сторони, бо обидві вбивають. І треба просто припинити стріляти”), а інших — до політичного реалізму (“все-одно перемогти ядерну державу неможливо і українцям треба з цим змиритися”). Не кажучи вже про ті режими й індустріальні корпорації, для яких війна -”что мать родна”).
Крах доктрини ядерного стримування, стрімке знецінення людського життя на тлі нестримного розвитку військових технологій у багатьох, ще вчора відсталих країнах, загрозлива абсолютизація концепції “тотальної війни” Еріха Люддендорфа — усе це мабуть таки вимагає перегляду всієї філософії війни, починаючи з її онтологічних засад і закінчуючи запитанням: а який вигляд матиме майбутній світ в ореолі війн ХХІ ст?
Чи є вихід з цих чотирьох кутів? Який ракурс нам з вами обрати?
Пацифізм? Сьогодні він асоціюється у нас із зрадою, ухилянтством і капітулянтством. А на зорі незалежності українці зробили на нього ставку — нейтральний статус в Декларації, відмова від ядерної зброї, скорочення армії і скасування строкової служби, концепція підручника історії, де йдеться не про війни, а про культуру і науку, громадські ініціативи на кшталт: “Не купуймо дітям іграшкову зброю!”.
І це було зрозумілим — з кінця сорокових років усі в СРСР жили під дамокловим мечем загрози майбутньої ядерної війни. Коли мілітаризований Союз розпався, ми вільно зітхнули: головна загроза миру зникла. Ми повірили в безхмарне майбутнє у мирному цивілізованому світі.
Чи було це помилкою? Чи ми просто випустили з поля зору той факт, що пацифізм передбачає і громадянський мир всередині країни, і великі компроміси для мирного співіснування поруч із чужими цінностями і чужою мораллю, і він можливий лише під чиїмось озброєним “дахом”. Чи ми забули заповіт фінського маршала Маннергейма, що перед тим, як починати вести незалежну міжнародну політику, варто подбати про потужні збройні сили, армію і флот, інакше країна прирече себе на рабство?
А, можливо, нам варто стати “політичними реалістами”? Перестати апелювати до цінностей, натомість зосередитися на цинічних формулах Макіавеллі- Гобса -Фукідіда, і намагатися добитися того, чого реально можна досягти?
Або перетворитися на націю вояків, для яких війна — це життя, екзистенція, сенс, і виховувати з дитсадка дітей-героїв, які підкладатимуть вибухівку під танки ворога до скону віків?
Можливо, над усім цим варто подумати вітчизняним філософам і мислителям?
Суто філософське осмислення війни нам конче потрібне, бо ми в ній живемо зараз і житимемо ще не один день. І стратегію нашого існування, нашої перемоги і нашого наступного миру неможливо побудувати, не визначившись з місцем війни в нашій культурі, моралі, ментальності, в нашому минулому і нашому майбутньому.
