Бо за 2,5 роки повномасштабної не було нічого зроблено щоб консолідувати та зконцентрувати мізерні ресурси нашої держави виключно заради однієї цілі - перемоги.
І хоча це в першу чергу проблема влади. Бо саме вона кормила суспільство обіцянками швидкої перемоги. При цьому одночасно розпиляючи дефіцитний ресурс, на цілі далекі від потреб фронту.
Але частково це проблема еліти та суспільства, які категорично не сприймали ідею воєнної економіки. Дуже добре памʼятаю як ще влітку 2023 купа відомих блогерів, один за одним писали пости чого воєнна економіка це совок. І нам вона не треба.
Тоді якраз почався контрнаступ. Зброї достатньо, боєприпасів наче теж. І ніхто не думав що буде завтра.
Ніхто не думав, що через рік через проблему дефіциту зброї, ніхто не захоче воювати. Через цей дефіцит, наші війська будуть залишати позиції, а країна втрачатиме території.
І ніхто не думав, що рано чи пізно героїзм військових вичерпається. Бо воювати лопатами ніхто не буде.
І ось зараз ми пожинаємо плоди цієї безвідповідальної, інфантильної та близорукої поведінки.
А найгірше, що навіть теперішній пздц не наштовхує на якісь висновки та розуміння необхідності змін.
Трагедія України в тому, що в нас під час війни не знайшлось власного Ллойда Джорджа чи Альберта Шпеєра.
І якогось публічного запиту на таку людину не було. Навіть деколи зустрічав насмішкуваті пости, що приклад Шпеєра це минуле і нічого корисного нам дати не може.
А хочете знати чому я вважаю інакше? Тому що це приклад людини, яка знала все про виробництво. Він знав, навіть скільки його воєнна промисловість споживала сталі, алюмінію, резини, ванадію, вольфраму, марганцю, пального!
Коли німецька армія відступаючи втрачала джерело якогось ресурсу, то він знав який в нього є запас цих ресурсів, на скільки їх вистачить. І де він знайде заміну йому.
І ось цей невеликий нюанс є магаважливим моментом! Бо він показував керівника, який не просто роздавав вказівки. А керівника, який вмів прогнозувати та планувати. Керівника, який вмів координувати між собою різні галузі економіки. І це давало йому важілі впливу на організацію самого виробництва.
Бо я маю сумніви, що хтось з наших політиків, які дотичні до воєнного виробництва, володіють схожою інформацією. Бо їм пофіг, де виробник буде брати порох чи взривник. Їм пофіг де і як це підприємство буде організовувати виробництво. Їм головне щоб підприємство зробило, а як - це не його справа.
І в свою чергу, це приводить до того, що вони не розуміють проблем, причин затримок. І не можуть та не хотять їх усувати.
