Аарон Мате і його американсьий колега Макс Блюменталь прославилися як запеклі критики Ізраїлю у його протистоянні з арабами.
Вони називають себе "антисіоністами" і вимагають припинення військової допомоги ізраїльтянам.
Найпримітніше в їх історії те, що обидва народилися і виросли в єврейських родинах і є нащадками жертв голокосту.
Утім цей загальноєврейський наратив вони трактують на свій кшталт: "Ви забули про голокост, звинувачують вони владу Ізраїля, тому ви його тепер відновлюєте". (Йдеться про ізраїльську відповідь на теракти 7 жовтня).
Мате і Блюменталь у своїх поглядах не самотні. У США активно діє організація, яка об'єднує антиізраїльських євреїв - "Jewish voice for peace" ("єврейський голос за мир"), яка вимагає міжнародеого трибуналу над ізраїльською політичною елітою.
...Але є й протилежний феномен, коли вихідці з мусульманських спільнот публічно й демонстративно підтримують Ізраїль і засуджують Хамас.
Відома громадська діячка - Раван Осман народилася у Сирії, в сім'ї шиїтки й сунніта, виховувалася в Лівані, була палкою прихильницею Хезболли. Але нині вона живе в Німеччині і називає себе "арабською сіоністкою".
Вона і її соратники не просто підтверджують право на існування держави Ізраїль, але й вважають, що він є найкращим місцем для цивілізованого і гідного життя арабів.
...Якимось чином усе в світі змінилося.
Поклик крові, генеалогія, віра і мова у ньому вже не мають такої сакральності як раніше.
Наративи, на яких десятками й сотнями років будувався фундамент нації, починають працювати проти них.
Як таке можливо?
Це властивість нашої епохи, де час біжить стрімко, глобалізація змішує етноси й культури, усталена за десятиліття система традицій, символів і "великих історій" застаріває.
Ізраїльській соціолог (емігрант з росії, який засудив напад на Україну) Віктор Вахштайн, оповідаючи згадані мною метаморфози, переконує, що традиційні чинники, які впливали на становлення ідентичності, втратили свою вагу.
На перший план виходить те, що Макс Вебер називав "спільною долею".
І якщо для численної єврейської діаспори головним національним наративом все ще залишається голокост, і
нові покоління діаспорян використовують його як певний абстрактний символ не пережитого особисто, а засвоєного з оповідей минулого, то з сучасними ізраїльтянами все обстоїть інакше.
Вони у своєму житті впритул зіштовхнулися з новим виявом голокосту, який вбачають у трагедії 7 жовтня.
Про цю дату нагадують численні плакати й мурали, портрети загиблих і заручників на вулицях міст, її символом стали жовті стрічки, пов'язані на рукавах, на деревах, стовпах, дорожніх знаках, кермах скутерів.
Євреї, які не були в ці дні в Ізраїлі, не пережили разом цей жах, розпач і жагу помсти, не спроможні, мабуть, осягнути потужності цих символів.
А ось громадяни держави Ізраїль - і євреї, і неєвреї, представники різних етносів і релігій, об'єднані тим, що для них ця держава є батьківщиною - зрозуміють і осягнуть.
Так само Раван Осман, спілкуючись з євреями, яких спочатку просто страхалася, а потім почала розуміти, змінила свою долю, а отже й свою ідентичність - лишаючись при тому етнічно, культурно і за вірою, тим, ким і була.
* * *
Це феномен, який нам треба вірно оцінити. А особливо тим українцям, які міцно прив'язані до старих традицій, ідей сторічної давнини, наративів, первинне значення яких уже забуте, до ідеалізованих і гіперболічно героїзованих постатей, возведених у пантеон, але таких, що вже не зможуть відповісти на виклики сьогоднішнього дня.
Можливо, час зробити з цього, як мінімум два висновки щодо сучасної української ідентичності.
Перший. Погодитися з тим, що сумнозвісна Спартц і всі інші численні представники української діаспори в Америці, які голосували за Трампа, це люди, які нічого спільного з українською ідентичністю не мають.
Попри те, що багато хто з них опікуються українською мовою й традиціями, ходять до української церкви й за найпершої нагоди цитують Тараса Шевченка.
Їхня особиста доля не пов'язана з долею України. Вони - американці.
Як і ті 20 тисяч українців, які прийшли до церкви ПЦУ в Берлині святити великодні кошики.
Можна тішитися багатством змісту цих кошиків, красою вишиванок і автентичністю мови. Але серед них половина була чоловики, як кажуть, у розквіті літ і згадувати війну у цьому гурті було якось не комільфо. Навіщо псувати світле свято?
І це не кажучи вже про тих, які вирішили переселитися за кордон назавжди, але вважають за обов'язок повказувати українцям, їх владі і армії, як правильно воювати, як себе поводити з росією і Америкою.
Шляхи їх і України розходяться все далі з кожним днем.
Натомість Зеленський, Єрмак,Безугла, Порошенко, Гончаренко, Стерненко , як би їх хто ( і вони самі одне одного) не ненавидів і не лаяв, належать до спільної ідентичності. Бо війна їх пов'язала однією долею.
Правильні українці поруч з тобою чи неправильні, "свідомі" і чи "несвідомі", україномовні чи російськомовні, пцу-ушники чи упц-шники - вони поруч в складні часи, з ними разом ти не спиш вночі, чекаючи прильотів, молишся за повернення рідних і близьких з фронту чи з полону, переживаєш блекаути, тримаєшся з останніх сил і не бажаєш здаватися.
Спільна доля - це, мабуть, сьогодні головний і єдиний маркер української ідентичності.
Усвідомте це, нарешті, українці, перш ніж починати ранок із срачів.
Друге. Можливо, варто, якщо не "забути минуле," як радив Ярослав Грицак, то принаймні не чіплятися за нього, не шукати в ньому джерела перемоги.
Герої вчорашніх днів, імена яких вірою і правдою кілька десятиліть ( а то й століть) служили символами боротьби й свободи, сьогодні нічим не здатні нам допомогти. Ні своїми ідеями, ні методами боротби, ні підвалинами власної моралі.
Вони жили в інших обставинах, в іншому часі, в інших відносинах, в іншому розумінні того, що правильно, а що ні.
Глянець їх пам'ятників давно потьмянів у невблаганному світлі вольтової дуги, викресаної сьогоднішніми викликами і випробуваннями.
Усі вони й гадки не мали про те, спротив яких масштабів чинитимуть їхні нащадки.
Рівень їх колишнього героїзму просто не співмірний з тим, який демонмтрують наші сучасники у цій екзистенційній війні.
Герої сьогоднішніх днів - це ті хто були і є поруч. Такі,
як Дмитро Коцюбайло "Да Вінчі", як Олександр Мацієвський, як азовці- захисники Маріуполя, як Тігран Оганіссян і Микита Ханганов, партизани- підлітки з окупованого Бердянська, які вирішили загинути, але не здатися, як маленька шопта захисників Херсона, які без жодної надії, намагалися коктейлями молотова зупинити колону ворожої бронетехніки...
Ті, що молодші і більше в темі, краще складуть цей список,
Символи сьогоднішніх днів - це вцілілий Півник з Бородянки, "мадонна",яка годує дитину в метро під час ракетного обстрілу, Привид Києва, слова "Мамо, я витримав" з вуст звільненого полоненого, пес Патрон, морський дрон який збив два російських літаки, побажання "російському військовому кораблю"...
Цього усього - символічного, знакового наративного в житті українців неміряно. І мені здається, саме з нього складається фундамент нової ідентичності - великою мірою позаетнічної, позаідеологічної, позаконфесійної, із власною національною пам'яттю, з перезаснованим історичним міфом.
Можна тільки дивуватися з дискусії навколо того, чи варто у підручнику з історії для 11 класу так багато абзаців
відводити під опис подій останніх трьох років. Чи варто з ними поспішати - події, мовляв, мають "відстоятися" в суспільній свідомості, перш, ніж потрапити до підручника?
Ще й як варто. Я би порадив упорядникам віддати темі нашого спротиву половину тієї книжки.
Бо часу на "відстій" немає.
Нова нація або витвориться зараз, або ніколи.
І наративи цих, останніх років дадуть для неї, можливо, більше, ніж уся історія минулих війн, повстань, князів, козаків і ОУН разом узятих.
