"Українці жили під чужою владою століттями. І це не могло не залишити сліду" - Владислав Смірнов

Нам постійно доводилось виживати в системах, які не були створені для нас, не піклувались про нас і, в найкращому разі, вважали нас корисними. У найгіршому — шкідливими. Ми були об’єктами політики, а не її суб’єктами. Колоніальна, імперська, радянська влада завжди приходила з готовими інструкціями: хто головний, кого слухати, що казати, коли мовчати і кого здавати.

Звідси — патерн мовчати, щоб вижити.

Звідси — стратегія: «аби не чіпали».

Звідси — хвороблива тяга не до гідності, а до спокою.

Звідси — страх бути ініціативним, бо ініціатива — каралася.

Але ще страшніше — те, що ми вчилися виживати не разом, а одне проти одного.

Бо коли влада чужа — найшвидший шлях «угору» — це зрада своїх.

Коли твоя лояльність до центру важливіша, ніж підтримка односельця — формується цілий клас «своїх серед чужих» і «чужих серед своїх».

Хто пристосувався — отримував ресурс, статус, і владу над іншими.

Але водночас — ставав небезпечним для всіх навколо.

Тому його ненавиділи. І чекали, поки впаде. Або допомагали впасти.

Звідси — отруйна міжособова ворожнеча. Недовіра до сусіда, до громади, до співвітчизника.

Не тому, що він ворог, а тому, що може здати, може продатися, може підставити.

ГОЛОДОМОРИ І РЕПРЕСІЇ ЗДІЙСНЮВАЛИ НЕ СТАЛІН ЧИ БЕРІЯ ОСОБИСТО,

ЦИМ ДОБРОСОВІСНО ЗАЙМАЛИСЯ НАШІ РОДИЧІ, ДРУЗІ, СУСІДИ!!!

Це — типовий синдром колонізованого народу:

не віриш у можливість чесної вертикалі — і будуєш власну горизонталь підозр.

Не довіряєш нікому, бо колись уже зрадили.

Не віриш у спільне благо, бо звикли, що все спільне — крадеться.

Так ми прийшли до пострадянської незалежності не як повноцінна політична нація, а як спільнота людей з деформованими зв’язками довіри. І хоча держава вже була «наша», повадки — ще колоніальні.

Українець, який ішов у владу, мав дві опції:

 1. стати частиною системи, яка живе грабунком;

 2. бути знищеним цією системою або суспільством, яке вважає його «ненормальним».

У колоніальному середовищі доброчесність не винагороджується — вона зневажається.

А принципи — це не норма, а ризик. Тому чесні або зникають, або втомлюються. Або стають лідерами, але лише після великої травми.

І от сьогодні ми стоїмо перед шансом — і викликом — вийти з цього кола.

Навчитися довіряти. Навчитися діяти разом. Навчитися відчувати свою державу не як в’язницю, а як дім.

Але для цього недостатньо лише змінити еліти. Потрібно змінити власні уявлення про владу, про сусіда, про спільне.

І це — довга робота. Покоління роботи.

Але війна — як прискорювач. Вона або зламає остаточно, або загартує й змусить дорослішати.

І тільки коли ми зрозуміємо, що сусід — не ворог, а співавтор спільного майбутнього,

що влада — це не пан, а виконавець волі громади,

що гідність — це не ризик, а основа нашої державності —

от тоді мертве лоша ми поховаємо.

І почнемо вирощувати живу, справжню, українську державу.

Ось це і є відповідь на питання: чому ми не можемо обєднуватися навколо інтересів, вищих за власні приватні, треба поколіннями виховувати та працювати над викоріненням постколоніального мислення.