Ми жили під чужою владою століттями. Це не історична метафора, а політична травма, яка закарбувалась у тіло нашого мислення, в жести, в інтонацію, в архітектуру взаємодії. Нам доводилося виживати в системах, які були створені не для нас, не про нас, і часто — проти нас. Ми були не суб’єктами, а об’єктами: зручними, небезпечними, придатними, підозрілими. Нас використовували. А ми вчилися виживати — не разом, а одне проти одного.
Колоніальна влада формувала лояльність не до громади, а до центру. Не до сусіда, а до того, хто розпоряджається. Найшвидший шлях угору — через зраду своїх. Через здачу. Через мовчання. Через «не чіпай». Саме тому довіра не стала базовою формою нашої культури. А ініціатива — стала синонімом ризику.
Цей синдром глибший, ніж здається. Бо коли влада — чужа, тоді будь-яка дія — під підозрою. І тоді виживати вчишся не через взаємодію, а через пристосування. І тоді підлість стає стратегією, а мовчання — мудрістю. І найстрашніше: ми навчилися підозрювати одне одного швидше, ніж довіряти. Бо так виживали. А виживання — витіснило солідарність.
Ми прийшли до 1991-го не як сформована політична нація, а як розсипана спільнота з постгеноцидною психікою. Ми отримали державу, але не відчули її своєю. Бо гідність — ще зневажалася, а публічність — викликала страх. Бо влада була десь «там». А тут — був ми, свої. Тому й сформувалась подвійна лояльність: ми — в себе вдома, а держава — окрема. Не рідна. Не своя. Бо «там — зрадять».
Після колоніалізму доброчесність не винагороджується — вона ізольована. Людина, яка не бере, не обманює, не «влаштовується», — вважається дивною. І якщо така людина йде у владу — вона або ламається, або зникає, або виживає лише на силі характеру. І ми не створили культ доброчесності — бо не встигли. Нас постійно зупиняли.
І саме тому сьогодні, після 2022-го, ми стоїмо перед шансом — і викликом — вирватися з цього кола. Побудувати державу не як апарат, а як форму довіри. Повернути владу з-під ковдри страху — у відкриту взаємодію. І для цього потрібна не лише зміна еліт. Потрібна зміна уявлення про сусіда. Про спільне. Про саму можливість бути разом.
Ми маємо навчитися бути разом. Не формально — а насправді. У школі. У громаді. У війську. У бюджетному плануванні. У суді. Ми маємо виховувати не лише грамотність — а республіканське чуття. Що гідність — це не ризик. А основа. Що держава — це не хтось. Це — ми. Що спільне — це не те, що вкрадуть. А те, що тримає.
Війна — це прискорювач. Вона або доб’є нас остаточно, або дасть нам вирости. І саме сьогодні ми маємо вирішити: чи ми — країна після поразки, що симулює життя? Чи нація, що віджила тінь і хоче бути суб’єктом?
І тільки тоді, коли ми поховаємо мертве тіло лояльності до колоніального центру, коли ми замінимо горизонталь підозри на горизонталь співдії, коли ми визнаємо: довіра — це основа, а не наївність — ми збудуємо Республіку. Справжню. Живу. Не копію. І не уламок. А свою.
Бо українська держава — це не інституція. Це нація, що більше не зраджує себе сама.
