"27 червня 1663 року у Ніжині почалися вибори гетьмана..." - Павло Бондаренко

"27 червня 1663 року у Ніжині почалися вибори гетьмана..." - Павло Бондаренко

...знаменита "Чорна рада", яка стала початком кінця України.

У січні 1663 року гетьман України Юрій Хмельницький, який відрізнявся недолугістю і, чесно скажемо, тупістю, зрікся влади і втік.

Не до Ростова, звичайно, а лише до монастиря. Міг би й до Ростова, бо подібно до свого «колеги» в наші часи, за свої три з лишком роки гетьманування, примудрився «покласти» Україну під Москву, підписав угоди про заснування у 5 українських містах московських гарнізонів та ще кілька цікавих бомажок.

Після зречення громадянина Ю. Хмельницького Україна зразу ж розпалася на 2 частини. Це відбулося під впливом московської агентури на Лівобережжі, яке стало такою собі велетенською Новоросією.

На початку 1663 року за згодою короля Речі Посполитої у Правобережній Україні гетьманом було обрано Павла Тетерю. Однак лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади Тетері, звинувачуючи його у тому, що він – маріонетка Заходу (Польщі).

А Захід, як відомо – бездуховно-католицький, на відміну від православно-скрєпної Москви. Про печеньки польського посла окремі лівобережні політики не згадували, зате не лінувалися розповідати про тисячі золотих, які Польща кинула на підтримку «хунти» Павла Тетері, аби навернути у рабство українців. Деякі прямо кричали в бік Москви «Романовприди».

Патріотично налаштовані політики Лівобережжя багато говорили про єдність України та про те, що її треба рятувати від московитської загрози. Але об’єднуватися ані з Тетерею, ані з Виговським не хотіли.

Гетьманом Лівобережжя бачив себе наказний гетьман Яким Сомко.

Але ніжинський полковник Василь Золотаренко був іншої думки: він жорстко наполягав, що гетьманом має бути лише ніжинський полковник Василь Золотаренко.

Кожен з двох мав власне військо, власних прихильників, яких вербував або за гроші, або натуроплатою – гречкою, медом, горілкою.

Поки вони чубилися між собою і дружньо ненавиділи Павла Тетерю, Виговського і Дорошенка, з "електоратом" активно працював ще один претендент на владу в Україні – агент Кремля кошовий отаман Війська Запорізького Іван Брюховецький, на якого робила ставку Москва.

Іван Брюховецький, вдавався до соціальної демагогії, обіцяючи зменшити податки та видаючи себе за захисника інтересів народу. Це не мої слова – це слова наших істориків.

Серед гасел Брюховецького: ідеї «халяви» (тобто соціальної рівності), обмеження впливу олігархів (вибачте - козацької старшини) та децентралізації. Брюховецький також обіцяв, що в разі приходу до влади, житиме скромно й скоротить кількість своєї охорони та племінних жеребців у стайні.

На Чорній раді право голосу отримав "простий нарід", не лише козацька люмпен-голота, але й "свинопаси та гречкосії", тобто селяни. І усі були за Брюховецького.

Розумні люди криком кричали: "Що ви робите? Ви бачите, що за Брюховецьким стоїть московське посольство і 8-тисячне військо?! Ви бачите, що Брюховецький маріонетка?!

Але "простий народ" кричав у відповідь:

"Ви Тетереботи!"

"Геть Тетерю і Захід! Ми втомилися від війни!"

"Не хочемо Тетерю, який зробив усіх зубожілими!"

"Московський цар православний, а Тетеря з Виговським нас католикам продадуть за швейцарські офшори".

"ГІРШЕ НЕ БУДЕ!"

Невдовзі Сомка і Золотаренка разом з кількома прихильниками було арештовано, звинувачено у зв'язках з поляками і страчено.

Наступні 2 роки Брюховецький миру не встановив - навпаки, намагався «дійти до Львова», тобто воював проти Павла Тетері, а потім Петра Дорошенка. Успіху ніякого ця війна не мала, натомість в обмін на підтримку, Брюховецькій фактично всю реальну владу на Лівобережжі віддав московитам.

Всупереч передвиборчим обіцянкам, він значно підвищив податки з простого люду, укріпив власну владу над підданими, збільшив особисту охорону ("А ви шо, хочете щоб мене грохнули?") і підвищив централізацію.

Зрештою докерувався до того, що і його владу, і владу тоді вже іншого гетьмана Правобережжя - Дорошенка було підірвано настільки, що Андрусівською угодою Україну було поділено між Польщею і Московією по Дніпру.

Під впливом всенародного обурення Андрусівським договором у містах Лівобережжя спалахнули Майдани, виступи проти московських залог. Іван Брюховецький просив у Москви війська, щоб покарати всіх незгодних. Але Москва допомагати не поспішала.

Після цього Брюховецький вирішив за допомогою Петра Дорошенка самому стати на чолі повстання проти Москви, щоб таким чином зняти з себе всенародну ненависть і будь що зберегти владу.

Рівно через 5 років після зречення Юрася Хмельниченка, у січні 1668 року на старшинській раді в Гадячі Брюховецький висловився за перехід України під османський протекторат.

Рада прийняла цю пропозицію. Одночасно Брюховецький вступив у переговори з Петром Дорошенком та вислав посольство до Стамбулу.

7 червня 1668 року він зустрівся з правобережним гетьманом Петром Дорошенком біля Диканьки для проведення спільної військової ради.

Але напередодні наради його було розірвано заживо лівобережними козаками, які 5 років тому носили Брюховецького на руках.

Розірвано за запроданство Москві.