6 грудня 2014 року Президент Петро Порошенко з нагоди Дня Збройних Сил України передав цим самим силам понад 100 одиниць нової та модернізованої бронетехніки. Танки, самохідні артилерійські установки, вантажні автомобілі та гелікоптери – все це було ой як потрібне на фронті, в розпал чергового «гібридного перемир’я»!
І дату для цієї акції не дарма обрали урочисту. Бо саме 6 грудня 1991-го Верховна Рада ухвалила Закон про національні збройні сили. До 2014-го, щоправда, це була, здебільшого, формальна дата в календарі. Більшість населення відзначала «день бритв та шкарпеток» 23 лютого, разом з іншими пострадянськими країнами. Та й сенсу у існуванні повноцінної армії в суто мирній країні, здавалося б, майже не було. «Навіщо витрачати стільки грошей? Ну, хто на нас нападе?», – розмірковували одні «розумники» ще у 2013-му. «Що, генералам потрібні безкоштовні працівники на будівництві маєтків? Якщо, боронь боже, щось і трапиться – нам Росія на допомогу прийде», – торочили інші, ще більш далекі від реальності. Але життя показало, навіть занадто красномовно: найстрашніші удари – у спину, а найлютіший ворог – той, хто ще вчора називав тебе братом. Тут-то про армію раптом згадали.
І не просто згадали, а й вхопились, як за рятівну соломинку. Бо хто ще, окрім людини в камуфляжі, був здатен стати між простими українцями та тим пеклом, що влаштувала РФ на окупованих територіях? З тієї самої пори військових в Україні зустрічають, як героїв. Служба у армії раптом стала престижною і бажаною для молодих громадян, а військовий однострій відтоді виглядає гордо, та привертає захоплені погляди. Тому, що люди – які б вони не були – схильні, все-таки, відчувати вдячність до того, хто їх врятував. І не просто врятував, а продовжує рятувати кожного дня – бо війна ще не скінчилась, і скінчиться точно не завтра.
Минула влада розбудовувала армію, підіймала престиж ЗСУ, намагалась зробити українські збройні сили сильнішими та сучаснішими. Нинішня – здебільшого потребами українських захисників нехтує. Але навіть правлячий режим змушений, під тиском суспільства, згадувати про ЗСУ з – нехай навіть і удаваною – вдячністю. Саме тому відновлюють військові паради – які спочатку намагались скасувати, на догоду проросійському виборцю. Саме тому все ж таки призначають на керівні посади у військах поважних бойових офіцерів, яким довіряють бійці. Бо навіть у амеби є інстинкт самозбереження. Навіть ті одноклітинні, що зараз займають чільні державні крісла, розуміють: не буде ЗСУ – не буде України, не буде України – не буде і їх, з їхніми посадами та статками. Наша країна, на жаль, приречена на конфронтацію з колишніми «братами», тому армія нам потрібна, як ніколи. І, завдячуючи патріотам, волонтерам та тим державним діячам, які зробили все можливе, щоб підняти ЗСУ на новий рівень – вона у нас є. І надалі берегтиме спокій та мир в нашій прекрасній та великій державі.
