Мені давно закидають, що я не відповідаю на зауваження й настанови читачів, ні з ким не з’ясовую стосунків. Чому? – питають. Та тому що більшість пишуть «не по ділу»!
Написав був я, наприклад, про те, що попіки і споріднені із ними усіх народів на світі запевняють себе і свій загал, що Ісус був їхнього племені і ні у якому разі не єврей. На це читачі певного кшталту взялись розказувати мені і один одному, що батько Ісуса був не батько, а вітчим і таке інше. Ось і думаєш, чи варто їх дратувати запитанням: «До чого ви це все кажете, пані і панове? У мене хіба про це було? Ви що, читати не вмієте?».
Більшість відгукувачів і справді ні читати, ні слухати не вміють. Мова не про усіх читачів/слухачів, а якраз про відгукувачів. Не знаю, чи є в українській мові таке слово. Якщо нема, то хай воно буде моїм «відсебеньком» – теж не знаю, чи є таке. Якщо нема, то хай буде.
Іншим разом написав, що краще, мабуть, бачити те, що у російській, як і у будь-якій класиці є, а не шукати, чого в ній нема, і за це її чортувати. Мені кинулись розказувати, що я не люблю Україну і взагалі який я негідник. Так, мені повідомляють, що я погана людина, ніби я сам цього не знаю.
Перехід на особу відбувається зазвичай напрочуд невимушено, особливо якщо вона ще жива. Обісрати гада у його власних очах, поки вони відкриті! Усім відоме запитання, кожен із ним до когось звертався: «До чого тут я?» і додавав: «У городі бузина, а у Києві дядько». Я на це явище розповсюджую таке поняття, як «функціональна неграмотність». Скоріше за все питома вага «функціонально неграмотних» серед читачів та й слухачів/глядачів усього на світі завжди і скрізь була і є приблизно однакова. Правда, зараз це більш наочно.
Також – «опирання на другорядні ознаки». Це коли людина каже собі і усім, хто її слухає, що такий ось хмирь плете дурню, тому що він лисий, або навпаки – дуже кучерявий, або належить не до тої нації. Тобто значення для такого пацієнта має не те, що людина каже, а те, хто вона і яка вона. Хвороблива упередженість і подумливість. Та ще й квапливість. Воно не дочитає навіть одного абзацу – зачепиться у ньому за щось, і вже ніщо інше його не те, що не цікавить, а не існує для нього. Пальці самі тягнуться до клавіатури покласти у вигляді комента щось своє без щонайменшого озирання на те, що там волів сказати той Стріляний.
Коли живеш у селі, то мимоволі тільки й чуєш у сварках, особливо жіночих: «А твоя мати те-то й те-то». - «А твій батько…». - «А ваш рід увесь такий…».- «А ти із тим-то гуляла!». - «А твоя донька хіба не нагуляна? Усі про це знають!». А починалось із того, що курка одної забігла на город другої, і ця друга вирішила про це сказати першій, і через хвилину обидві вже забули, із чого почалось, про що, власне, мова.
Такі виборці безцінні для політиків і їхніх пропагандистів. Використовувати залежність людей від другорядних ознак, їхню функціональну неграмотність вчать у відповідних закладах і на курсах. У цьому певною мірою полягає і мистецтво військової пропаганди.
На таких свідомо чи підсвідомо розраховують і літератори, коли когось лають. Ось той же Маланюк пише про Толстого, що той такий-сякий письменник. Тут нічого особливого – ну, така у людини думка. Але йому цього мало. Він додає, що Толстой до всього був ще й поганим чоловіком для своєї жінки. Це і називається переходом на особистість - хіба що не найгірший із заборонених прийомів у розмовах про речі, які не мають ніякого відношення до чиїхось особистих якостей і особистого життя. Вихована людина до таких прийомів не вдається. А якщо не втрималась згарячу, то потім себе картає.
Із тих, кого я читав, перший мене зробив щасливим Достоєвський. Як, думаєте? Один видавець попросив у нього його карточку на обкладинку книги із його ж таки творами. Федір Михайлович у відповідь запитав, яке нахєр діло читачу до того, яка морда лиця у автора. Другим мене зробив щасливим Мопасан і тим самим способом. Я вичитав, що він навіть розгнівався, коли хтось із видавців ні сіло, ні впало надрукував його портрет. «Публіці належать наші твори, а ніяк не наші фізіономії!» – волав він.
(Уже хтось мені пише: «А сам? Не твоя хіба морда лиця щодня на твоїй сторінці?». Пише і радіє: «Ось як я його!).
Сьогодні багато хто розраховує на слухача/читача, якого більше цікавить не те, щО вони писали, усі оті «толстоєвські», і навіть не те, які сорочки і кожухи вони носили і з ким пиячили і плутались, а те, щО про них кажуть або казали не останні люди. Тлумачення і ще раз тлумачення – ось на що попит. Отже – відбір потрібних цитат. Усі там-Голсуорсі, які один поперед одного оголошували себе учнями росіян, усі ці фанати Толстого, Достоєвського, Чехова не на часі. Нам у наших змаганнях такі не потрібні. Ми будемо цитувати інших – хай вони не такі відомі, хай вони навіть ніхто і звати їх ніяк, зате кажуть якраз те, що гнівить Московію. Берімо приклад із наших попередників! Он як пан Євген дошкуляв тим сопливим філоЗопам, які бачили у Платоні Каратаєві щось таке, ну, прямо щось таке… А наш Євген взяв та й врізав їм так, що… якби ж вони тільки читали те, що він врізав. Усього два слова, але які! «Вошивий» і «смородливий» той Каратаєв… Був Лев Толстой – і нема після цього ніякого ні Лева, ні Толстого.
(«А й правда, Євгене, – скажу йому, як зустріну на тому світі. – Що з того, що йшла війна 1812 року, що той Платон перебував тоді у колоні полонених, яку кудись гнали? Хіба важко було приймати душа хоча б один раз на добу? Чи мила не було? Чи навіть мобільної прачечної?! Правда ваша: діло не в полоні, а у толстоєвській природі, вошивій і смородливій!»).
Що стосується тих, що піддаються на такі прийоми, на кого вони діють, то про них можна сказати хіба що одне – вони занадто прОсті, і тому, авторе, пощади від них годі тобі чекати. Така доля кожного, хто щось колись писав і пише: хоч роман, хоч вірша, хоч політичну промову. Ніде ніколи нікого люд не запроторював за грати із таким задоволенням, як усяких писак. Ну, а ті – один одного.
