...в соцмережах, Мельнику, Філатову, Забужці, іншим достойникам та й усім нам, слід би спитати самих себе: а чому Маск так перейнявся московськими наративами, а не нашими, українськими?
Адже і подарунок Хрущовський, і референдуми, і вода для Криму - все це кремлівська риторика, а не наша.
Чому у вухах його дзвенить російська пісня а не українська?
Маск же не політик і не політолог, навряд чи він ночами сидить за компом і читає аналітику різних там політекспертів.
Скоріш за все він думає про свій Марс, з жахом усвідомлюючи, що війна й економічний спад поховають його мрію, і просто хоче миру.
І тут, як рояль у кущах знаходиться той, хто нашіптує йому на вухо те, що не треба.
Чому не знайшлося інтелекту в Україні, який би взяв на себе місію переконати Маска?
І зараз було б не пізно. От Пані Оксана, наприклад. Що вона вміє гарно матюкатися я вже знаю і оцінив. А чому б їй разом з Андруховичем, як відомим письменникам не написати інтелігентного листа до головного візіонера сучасного світу і чемно викласти всі ті факти, які є в нас на руках? Заодно б і помирилися з Андруховичем.
Чому б пану Дробовичу, як голові Інституту національної пам'яті, не надати пану Маску історичні викладки щодо того ж Криму?
Чому б нашим провідним і шанованим у світі академікам і професорам не підготувати звернення до таких людей як Маск з науковим обгрунтуванням нашої позиції?
Кажуть, десь така група людей є, якось вони когось агітують. Але що ми про це знаємо? Та й масштаби не ті.
Можно звичайно, лаяти владу, державні органи, що, мов, провалили пропаганду наших цінностей і нашої позиції.
Але такі люди як Маск на державну пропаганду не ведуться, вони знають їй ціну.
До того ж ми пишаємося своїм громадянським суспільством.А де воно?
Вся енергія в матюки пішла? Ну випустили пару, показали, які круті. А як це допоможе справі?
Я за своє довге життя не пригадую жодного випадку, коли б лайкою навернули людину на праведний шлях.
Відштовхнути можна, образити й зробити ворогом так. Але змусити розкаятися, зі сльозами впасти на коліна і заволати: я усвідомив, я з вами! - ні.
Пишуть: ну й фіг з ним! От не будемо купувати Теслу, хай покрутиться як в'юн на пательні!
Ну, тоді, якщо бути послідовним, то треба й від Старлінку відмовитися...
Ми чомусь вважаємо, що весь світ без найменших зусиль з нашого боку, апріорі має проникнутися нашим бійцівським духом, справедливим гнівом і, нічого не запитуючи, беззаперечно підтримувати нас у нашій борні. А комусь щось пояснювати, когось переконувати й вербувати - це нижче нашої гідності.
Але ж за тонкою перетинкою нашої ментальної бульбашки є інший, великий світ, який слабо розбирається, хто й за що у нас воює. Який просто не хоче ядерної війни. Чи на крайній випадок - прагне її відтермінувати.
На моїй пам'яті було багато таких воєн у світі. Ірано-іракська, наприклад. Ми слабо розуміли,, хто там агресор а хто жертва. А ще раніше - пакистано-індійська, і обидві країни на той час за багатьма ознаками вже мали ядерну зброю.
І світ тоді хвилювало одне - щоб її не застосували. А хто виграє і хто постраждає, було другорядним.
Те що нас із 24 лютого світ жаліє, не значить, що він розуміє мету нашої війни.
Мало того, чим частіше ми будемо перемагати, тим менше будемо схожими на жертву. І тим менше викликатимемо жалю й співчуття. А отже й допомагати, відриваючи від себе останнє, нам будуть менше.
І легко буде ображатися на нерозуміння таких зрозумілих нам речей. І легко буде закидати матюками всіх навколо себе, політиків зарубіжних, президентів, канцлерів, понтифіків, письменників. Мовляв, і без вас впораємося...
Тільки чи допоможе це ?
Для пермоги потрібне терпіння. В тому числі й коли йдеться про позицію інших людей, а тим більше тих, чи, думка щось у світі значить.
Вони можуть нам співчуватии, але не завжди розділяти наші наративи. І треба уміти не відштовхувати їх, а зробити все можливе й неможливе, поступившись власною гоноровістю і нариваючись на непорозуміння, але перетягнути таких на наш бік барикади...
