"Бо там вітер і море. І чайки. І порт. І люди, які нас дуже чекають" - Олена Кудренко

"Бо там вітер і море. І чайки. І порт. І люди, які нас дуже чекають" - Олена Кудренко

Бувало, вийдеш на той крайній правий клаптик суші - а море і зліва, і справа, і попереду... І там тихо, і шумно одночасно. Тихо, бо майже немає продавців пахлави та морозива, і всієї цієї часто непотрібної совкової звички обов'язково їсти чи пити на узбережжі, наче ти їсиш останній раз у житті.

А шумно тому, що море з вітром розмовляють. І між ними - чайки. Втручаються у розмову, про щось кричать, невдоволені, або ображені. Але такі кумедні.

А ти стоїш такий схвильований від того, що море ніде не закінчується, такий маленький і заклопотаний у своїх щоденних справах, і наче прозріваєш. Наче дивишся на себе зі сторони і не розумієш, як ти міг / могла так засмітити своє життя, що воно здається іноді напівпорожнім, або несуттєвим поряд з такою дикою природою. Або ж наповненим, але не тим і не тими...

Як кажуть військові експерти, вже зовсім скоро ЗСУ вийдуть в будь-яку точку Азову. Можливо, хтось опиниться саме тут, де море і зліва, і справа, і попереду...

Мені запам'ятався старий вже фільм, 2008 року - "Ларго Вінч". У мене дух перехоплювало від краєвидів, які там показували- кадри колишньої Югославії. Балкани. Море і скелі. Звичайно, Азов - не Балкани, але тут дух перехоплюватиме від того, що ти вийшов на узбережжя ВЛАСНОЇ держави.

Власної. Так, в цих приморських містах повно пострадянського непотрібу, генделики і донедавна російська попса, колаборанти і простота порівняно з іноземними курортами. Але воно все НАШЕ.

Я не знаю, які епітети підібрати цьому визначенню по силі, по сенсу. Забрати НАШЕ.

Бо там вітер і море. І чайки. І порт. І люди, які нас дуже чекають.

А ще з того краєчку через море, як на долоні, і Краснодар, і вся Ростовська область. І в те, що ми не зможемо контролювати СВОЄ внутрішнє море, я тепер ніколи не повірю.