Це почасти так, тим паче, що гонористий кремлівський карлик аж ніяк не сподівався, що обламає зуби саме в Україні. Йому видавалося, — хай навіть через "некоректні доповіді" "сморящіх", які намагалися видавати бажане за дійсне, аби сподобатися "вождю", а самі крали мільярди, призначені на корозію сусідського суспільства, — так от, Путіну здавалося, що перемога буде легкою, а його "спецоперація" в очах Заходу мине, як обійшлося у випадку зі Сирією або й Грузією…
Щобільше, — переконаність у тому, що поразка у цій жорстокій та кривавій війні є найстрашнішим сном для ВВХ, постійно підігрівають розмаїті експерти з досить серйозною репутацією, а також пройдисвіти й ті, хто звик робити гроші навіть на трагедіях. Перші цілком резонно натякають, що зазнавши фіаско, почине у Бозі російська державність, позбавлена кількох фундаментальних міфів, які, зрештою, вже й не міфи, а замшілі, струхнявілі "скрєпи". Це тупа, майже фанатична переконаність у величі імперії, її силі, вседозволеності та феодальному праві вирішувати долі далеких і особливо близьких народів. Переконаність, яка мала наслідком російську зверхність, хамство і безпардонність, які з часом виродилися у дегуманізацію, перш за все, потенційних "ворогів", а радше — звиродніння самих росіян.
Другі волають про те, що з Путіним слід "обережно", що навіть на тлі його "української авантюри" і особливо – її наслідків, варто подбати про "збереження лиця" очільника російського рейху, бо він, мовляв, здатен на будь- яке божевілля.
Все воно так, але трішечки й не так.
Простежмо, з ким особисто контактує "бункерний дід"? Зрозуміло, глобальні санкції обмежили коло його спілкування, похоронили притаманне Путіну бажання потусуватися серед сильних цього світу. Зрозуміло, що після еспакад на адресу "ненависного Заходу", ніхто з порядних людей не захоче ручкатися зі зістареним маразматиком. Останнім з могікан був, здається, Макрон, і змушений був відтак зізнатися у "глибокому розчаруванні".
Путін тепер розмовляє з власними маріонетками, — Лукашенком, Асадом, туркменбаші. Його візаві стали племінні вожді Талібану і верховоди середньоазійських кланів, — такі собі анахронізми комуністичної доби, як і сам підполковник КГБ. Він обирає союзників зі схожими світоглядами, людей, які фізіологічно не сприймають свободи, демократії, гідності власних громадян, які ставлять на силу і примус, зневажають закони або ж застосовують їх, як водиться, проти ворогів. Ці люди переконані в ефективності ієрархічних систем (автократій та диктатур), про які Орвелл написав лаконічно і вбивчо. Вони "можливі тільки на основі бідності та невігластва".
Звідси й війна в Україні є війною ментальностей і цінностей, цивілізаційних векторів, перш за все.
Тому поразкою Путіна буде не стільки воєнне фіаско, а успішна, демократична, європейська Україна. Держава, у якій поважатимуть закон і гідність громадян, у якій буде створено умови для самореалізації особистості; заможна країна, вмонтована у світову безпекову, економічну системи. Таку Україну не можна буде корумпувати, узалежнити енергоносіями, розчинити у загальному сірому постсовєтському поясі, про який так мріє Путін і адепти його архаїчних марень.
Я не прихильник теорії "вітрин", які переконують, що, мовляв, тільки приклад успішної й багатої країни стимулюватиме російське суспільство до трансформацій власної батьківщини. Це – ілюзія, розбита вдрузки війною і реакцією росіян на фактичний геноцид "братського народу". Мій скепсис стосується і північних сусідів, — білорусів, — які також воліють мовчки споглядати не тільки на те, як у них крадуть вітчизну, але й обрали роль пасивних співучасників воєнних злочинів Москви. Оцей "патологічний конформізм", за Віктором Франклом, — не тільки й не стільки спадок совєтчини, але й десятиліть "колгоспної" автократії, яка, як і комунізм, культивує "колективістське мислення".
Я прихильник того, що Україна, здолавши агресора, урешті-решт вийде зі "сірої зони" і стане рівноправним партнером європейських народів. Хай навіть форпостом демократії на межі з Ордою. Ця роль – надважлива. Зрештою, українці вже довели, що вона їм під силу. "Молода кров" здатна перетворити Стару Європу до невпізнання, у всякому випадку, повернути їй розуміння важливості цінностей, без яких неможливо уявити собі європейську цивілізацію.
Ось цього найбільше боїться Путін. І його фобія – фатальна й невідворотна.
