Для початку задачка любителям історії.
Хто з генералів Другої світової відомий тим, що перейшов на бік ворога, наказав стріляти по своїх співвітчизниках, був оголошений на батьківщині зрадником, засуджений до розстрілу - і, попри це, нині багатьма шанований як герой?
Відповідь: це генерал де Голль! Герой Франції, який багато років обирався президентом країни. Зрадником його назвали в 1940 році.
За що? А за те, що не хотів такого бажаного всіма французами миру, а прагнув до нескінченної і безнадійної війни. За те, що була йому байдужа доля півтора мільйона французьких військовополонених, які страждали в гітлерівських концтаборах.
Бо мир з фашистською Німеччиною давав їм надію. А подальший опір - вів до неминучої загибелі.
Чи всякий мир добрий? І чи всяка війна з технічною і чисельною перевагою противника є безнадійною? Хіба не мучить нас сьогодні це питання? Так само, як мучило воно французів 74 роки тому?
* * *
Ішов 1940 рік. Над Європою навис морок неоголошеної війни. Безмежна міць армад тирана, який замахнувся на світове владарювання, паралізувала волю політиків. Хто може звинувачувати французів, які обрали в цю мить цілковитої безнадії своїм вождем не молодого вискочку, а шанованого й мудрого маршала Філіппа Анрі Петена?
Де Голль - популіст, у нього у Франції нульова підтримка, - писав у ті роки президент Рузвельт прем'єру Черчиллю.
А у Петена вона була майже одностайною. Бо він обіцяв мир.
Маршал Петен був героєм Першої світової. Справжнім, не паперовим. Він громив німців під Верденом у 1916 році. Він знав, як їх на розум наставити. Коли загроза війни з Гітлером вже стукала в країну, на вимогу громадськості прем'єр-міністр Франції Рейно закликав 84-річного маршала до влади, призначивши віце-прем'єр-міністром.
Але коли сіро-зелені чоловічки Східного Сусіда в супроводі гаубиць, танків і бронемашин перейшли кордон батьківщини, винищуючи французьких солдатів, які готувалися до тривалого миру, геройський маршал запропонував більш надійний спосіб досягнення миру... капітуляцію.
Звісно, слово «капітуляція» не згадувалося. Мова йшла про безневинну річ - перемир'я. Німці систематично руйнують Францію, сказав Петен, і його обов'язок - врятувати іншу частину країни. «Ми не в змозі воювати з агресором. У нас не залишається нічого іншого, як домовлятися з Гітлером».
Опонентів у нього було мало.
Хіба що молодий заступник міністра оборони де Голль, і... прем'єр-міністр Великої Британії Черчилль, який відвідав у ті важкі часи Францію. «Я підкреслював, - пише він в мемуарах, - якою величезною здатністю вимотувати сили армії, яка вторгається, володіє оборона великого міста дім за домом. Я нагадав маршалу слова Клемансо: «Я буду битися перед Парижем, в Парижі і за Парижем». Але Петен був спокійний. «Можна, сказав він, перетворити Париж в руїни, але це не змінить кінцевого результату».
* * *
14 червня окупанти тріумфально увійшли в Париж. Французький уряд утік. 15 червня в Бордо на засіданні ради міністрів лідери Франції намагалися переконати самих себе в необхідності «помиритися з Гітлером».
Черчилль з їдкою іронією описав цю трагікомедію французької еліти. Головнокомандувач французьких військ, який бездарно прогавив можливість контрнаступу, генерал Вейган висунув убивчий аргумент за негайну капітуляцію: «Доки ще французька армія залишається досить дисциплінованою і сильною... треба підтримувати порядок всередині країни після поразки. Інакше буде анархія».
Віце-прем'єр Лаваль (пізніше - улюбленець Гітлера) пішов далі: «Франція не лише повинна укласти мир з Німеччиною, але й перейти на інший бік; вона повинна стати союзником завойовника і закінчити війну на боці переможця».
Як завжди в подібних випадках, найбільшими винуватцями стали союзники. Англійців докоряли, що ті не допомогли літаками, артилерією, мало виставили дивізій...
«Цікаве ведення війни, - коментує ситуацію Черчилль. - Просять літаків й одночасно домовляються про капітуляцію».
Чим милішим ставав образ Гітлера, тим потворнішою «личина вчорашнього соратника».
Генерал Вейган: «В три тижні Англії звернуть шию, як курчаті».
Петен: «Союз з Великою Британією рівносильний «зляганню з трупом».
Лідер парламентської фракції націоналістів Жан Ібарнегаре: «Краще бути нацистською провінцією! Принаймні, ми знаємо, що це означає».
Краще бути нацистською провінцією... Цим все сказано.
Тоді ще не знали поняття «Стокгольмський синдром», але «синдром Бордо» вже розвивався...
* * *
16 червня Петен стає прем'єром, 17 червня звертається по радіо до нації. Він закликав французів «припинити боротьбу» і через іспанське посольство звернувся до Німеччини з пропозицією укласти перемир'я.
Очевидці стверджують, що «пересічні люди зустріли звістку з неприхованою радістю».
В одній з розвідок знайшов цитату зі спогадів російського письменника-емігранта Романа Гуля: «Всі: селяни, виноградарі, ремісники, бакалійники, ресторатори, гарсони кафе, перукарі і солдати, які втікають, як потолоч, - всі хотіли одного - що завгодно, лиш тільки б кінчилося це падіння в бездонну безодню... У всіх на думці було лише слово - «армістіс» (перемир'я), що означало, що німці не підуть на південь Франції, не прийдуть сюди, не розквартирують тут свої війська, не забиратимуть худобу, хліб, виноград, вино... Де Голль, який втік з Франції до Лондона, бажаючий спротиву будь-якою ціною, в ту мить був, на жаль, не з Францією, не з народом. З народом був Петен».
Залишений без Парижа, маршал окопався в курортному Віші, де 10 липня парламентарії 569-ма голосами «за» при 80 «проти» ухвалили конституційний закон, який передавав йому всю повноту влади.
Народ, нарешті, отримав те, що просив: головного відповідального за мир з ворогом. З необмеженими повноваженнями. А, отже, і з необмеженою відповідальністю. З якого потім можна вимагати на повну...
Підписання перемир'я з Гітлером 22 червня 1940 року було обставлене принизливо (у тому ж салон-вагоні і на тому ж місці, в Комп'єнському лісі, де понад 20 років тому німці підписали власну капітуляцію). І, на перший погляд, умови миру були стерпні. Країна розділялася на окуповану німцями зону зі «спеціальним статусом» і центром в Парижі і «вільний» південь зі столицею в Віші. Французька армія, за винятком 100 000 осіб, має бути розпущена.
Перемир'я означало кінець війни для Франції. Черчилль пізніше пояснив мотиви Петена: «Частина країни могла залишатися неокупованою і частина армії вільною. А ось у разі продовження війни за морем всі, хто не встиг втекти з Франції, були б вивезені до Німеччини як військовополонені», - пише Черчилль.
Проте, в німецьких таборах залишалося 1,5 мільйона військовополонених французів. Саме турботою про життя солдатів багато хто і тоді, і пізніше пояснював домовленості Петена з Гітлером.
Дійсно, не без відома і згоди маршала багато полонених було звільнено. Але 750 тисяч інших французів врозріз з пунктами угоди були відправлені на примусові роботи до Німеччини. Маршал не знав, що сказати на це своєму народу.
* * *
Старий жив моральними категоріями Першої світової війни, де солдати й офіцери проявляли шляхетність і вірність слову. І він повірив Гітлеру, як ветерану «тієї» війни. Його заклик до фюрера про перемир'я починався словами: "Тепер ми з Вами, як і належить двом солдатам...".
Гітлер також всіляко підкреслював свою повагу до Петена: «Я щасливий, потиснути руку французу, який не несе відповідальності за цю війну». Він охоче йшов на поступки.
Гітлер взагалі був мастак домовлятися, бо ніколи не виконував обіцяного. Доки він цілувався з маршалом, в генштабі готували детальний план окупації вільної зони Франції під кодовою назвою "Аттіла", пише Черчилль, і відповідна директива була віддана Гітлером вже 10 грудня 1940 року.
Мета гітлерівських цілувань надмеркантильна - штовхнути Францію на війну з Англією. Формально залишивши французький флот під керівництвом Петена, Гітлер всіляко намагався змусити маршала напасти на колишніх союзників.
Той упирався, але і флот не відводив куди-небудь подалі, в одну з колоній. В результаті, щоб не віддавати німцям, англійці знищили французькі кораблі на рейді одного з Алжирських портів. Петен у відповідь дав наказ бомбити Гібралтар.
Гітлер був задоволений.
Чи знав маршал, що попросивши у Гітлера миру, він фактично взяв квиток на війну? Тільки тепер вже проти тих, кого він зрадив, підписавши меморандуми і договори з диктатором?
Знав. І намагався пасивно чинити опір. Підмахнувши з кривою посмішкою черговий антианглійський договір з фюрером і дуче, він заявляв у Віші у вузькому колі: «Знадобиться шість місяців для обговорення цієї програми і ще шість місяців для того, щоб забути про неї».
* * *
Був, проте, один нюанс. Петен був єдиним із легітимних лідерів окупованих німцями країн, який не просто підписав угоду про мир, але, фактично, визнав законною анексію частини своєї території. Включаючи Париж. В обмін на той самий довгоочікуваний мир! Мало того, він погодився «будувати» з Гітлером «новий європейський порядок», пішов на співпрацю з тираном і загарбником.
Співпраця - ось ключове слово!
Після особистої зустрічі з Гітлером у жовтні 1940 року, Петен виступив із зверненням: «Французи, сказав він, я прийняв запрошення фюрера добровільно. Я не зазнав будь-якого «диктату», будь-якого натиску з його боку. Ми домовилися про співпрацю між нашими двома країнами. Наді мною одним здійснить свій суд історія. Досі я розмовляв з вами як батько, сьогодні я розмовляю з вами як глава нації. Прямуйте за мною! Зберігаєте вашу віру у вічну Францію!»
Яке гарне слово ввів до свого політичного лексикону Петен - «співпраця»! По-французьки: «collaborer». Він не раз смакував його, виступаючи перед співвітчизниками.
Від нього воно і пішло гуляти світом - «колабораціонізм». Тільки чомусь не у значенні тріумфального переходу від війни до миру...
Бажаючих «поспівпрацювати» разом із маршалом виявилося чимало. Близько мільйона французів були держслужбовцями у роки війни і співпрацювали з окупантами. Лише штатний склад французької міліції (аналог гестапо) складав 32 тис. осіб. І вони, що характерно, зовсім не відчували себе зрадниками. А ніби навіть патріотами, які поставили інтереси нації вище власних ефемерних свобод.
З приводу свобод - це було в якійсь мірі справедливо. Прийшовши до влади, Петен їх істотно урізав. Держава, побудована маршалом, дуже швидко стала авторитарною. У ній не було місця демократії, свободі преси. Зате культ особи маршала був у наявності.
Сьогодні історики так і не дійшли єдиного висновку: а чи був Петен переконаним фашистом?
Думаю, вся справа в іншому. Неможливо співпрацювати з гітлером (як би не іменувалася його чергова реінкарнація) і залишатися демократом.
Згідно з поправками до французької конституції, республіканське гасло «Свобода, Рівність, Братерство» поступилося місцем девізу «Труд, Сім'я, Вітчизна».
Невже може бути інакше в країні, над якою нависнув фашизм? Якщо політичне життя заборонене, де ще проявити себе людині?
«Наша поразка стала результатом нашої розпущеності. Стан вседозволеності зруйнував все, що було створене духом жертовності. Тому я закликаю вас у першу чергу до інтелектуального і морального відродження»- говорив Петен, виступаючи по радіо.
І тут він діяв так само як всі. Коли в країні все погано, то хіба зрадники-політики винні? Ні - гомосеки, мережані труси та інше падіння моралі.
Після боротьби за мораль, маршал перейшов до боротьби з євреями. Чи міг він діяти інакше, «замирившись» з Гітлером?
Починав обережно - з обмеження їхніх виборчих та освітніх прав. А закінчилося все фабриками смерті. Із 350 тис. євреїв, які проживали в 1939 році у Франції, до концтаборів було відправлено 150 тис., у тому числі 20 тис. дітей. Після звільнення повернулося близько 3 тис. осіб - всі інші загинули. І це також ціна миру з Гітлером.
Сам маршал і його прибічники щиро вірили: поступки Німеччині необхідні, аби врятувати державність, виграти час і накопичити сили для національного відродження.
* * *
11 листопада 1942 року гітлерівська армія, згідно з планом «Атілла», перейшла демаркаційну лінію і окупувала південь Франції. Глава Французької держави перетворився на чисто декоративну постать. У 1944-у німці силоміць вивезли його до Німеччини.
А «популіст» де Голль у цей час переможно повернувся на батьківщину на чолі військ «Вільної Франції».
У лютому 1945-го Петена заарештували і незабаром він постав перед судом. Історики пишуть, що маршал був упевнений у виправдальному вердикті, адже мир із Гітлером врятував Францію: «У той час, коли генерал де Голль вів боротьбу за межами батьківщини, я також розчищав шлях до звільнення... Якби я не зберіг Францію, то нічого б було звільняти, хіба що руїни і кладовища».
Проте верховний суд визнав маршала винним у зраді та засудив до розстрілу.
Два дні потому генерал де Голль, який колись служив під керівництвом Петена, замінив смертний вирок довічним ув'язненням у фортеці на острові Іль-д-Йе.
Колишній національний герой помер у в'язниці в 1951 році у віці 95 років. З репутацією зрадника батьківщини. Деякі його співвітчизники зло переінакшили прізвище, називаючи «Пютеном» (putane - повія). «Наді мною одним здійснить свій суд історія!» - пафосно промовляв він, підписуючи договір з Гітлером.
Він не знав, наскільки мав рацію...
Можливо, розуміючи це, де Голль і не дав його розстріляти?
Народ - дивне цивілізаційне утворення. Коли настають тяжкі часи і приносяться криваві жертви, він перетворюється на обивателя і обожнює того, хто звільнив його від цих жертв, хто приніс на рідну землю мир. Мир будь-якою ціною.
А після війни народ знову стає нацією. Яка нещадно питає за кожний сантиметр відданої супостатові рідної землі, за кожну хвилину ганьби і полону. Вирок Петену просто не міг бути інакшим.
Але і тим, хто пішов за ним, теж не було пощади. Тільки за 1945 рік у ході люстрації державного апарату було репресовано 40 тис. колабораціоністів, 2 тисячі страчено. Деякі історики доводять загальну кількість постраждалих від такої «справедливості» до 2 мільйонів.
Чому віддати перевагу? Війні до останньої краплі крові - з катастрофічними руйнуваннями і загибеллю мільйонів людей? Чи капітуляції із збереженням життів, частини території, культурної спадщини?
Якось давно, у Празі місцевий історик сказав мені:«Вважається, що Чехія не виграла жодної війни. Але, не дивлячись на це, вона стала успішною демократичною країною, зберігши свою архітектуру, культуру історію».
Гітлер окуповував Чехословакію так само, як і Польщу, що чинила відчайдушний спротив. Але Чехія, практично не чинила опору. Як і Франція Петена. А Польща була зруйнована і винищена.
Тепер всі вони в Європейському Союзі. І у всіх рівні права. Чи потрібно було тоді, в 1939-у, стояти на смерть? І якщо потрібно, то кому?
Хто дасть правильну відповідь на це запитання?
* * *
Цей текст я написав 10 років тому, в вересні 2014 року.
Згадати про нього змусили дописи в соцмережах деяких відомих українців про те, що у нинішній війні винна влада нашої країни, яка свідомо винищує націю замість того, щоб добиватися миру.
Тому й вирішив знову опублікувати той, давній допис, із незначними скороченнями.
На жаль, сьогодні він є навіть більш актуальним, ніж 10 років тому...
