Можливо я зараз скажу дуже непопулярну річ, але. Ні за які медяники я більше не погоджуся аби наш звичний, довжиною у 30 років демократичний бардак замінили на «парядак» зразка путінської Росії або подібної форми авторитаризму. Бо зараз я у повний зріст бачу як наша демократія хвалений авторитарний «парядак» рве на шмаття.
Хоча за ВСІМА логічними викладками статися мусило все з точністю до навпаки. От просто замисліться. У Путіна найбільша держава у світі. У нього там жорстка вертикаль влади. У нього вся чиновницька братія працює на спільну мету. Їхня країна воєнізована до краю. У них цензура, ніякої демократичної опозиції, армія ольгінських ботів на мережах. А Україна?
А в нас порівняно з ними бардак повний. У нас президент постійно мусить озиратися то на опозицію, то на вулицю. У нас опозиція і влада одне одну згризти готові. У нас кілька років армією не займалися як таке. У нас чинну владу обрали під гаслом «просто перестати стріляти» та «зійтися посередині». Рівень політичного хаосу в Україні і пацифізму українців на перший погляд зашкалював, тож для агресивної тоталітарної країни Україна мала стати екстра-легкою здобиччю. Так?
Реальність демонструє нам прямо протилежне. Путінський «парядак» в реальності виявляється корупційною ямою і збіговиськом населення з мисленням підлітків що слухняно виконують всі забаганки суворого татуся. А український «бардак»… Опозиція у нас не ставить підніжки владі – вона їй допомагає (не буду писати що влада паплюжить опозицію – зараз можна запросто купитися на російську ІПСО). Чинній владі пощастило, команда Порошенка – державники. Вона не виносить владі мозок як Юлія Тимошенко, Гриценко та «нові обличчя» у 2014-2015 роках. Водночас, опозиція державників це дуже жорсткий аудитор влади, влада просто не може піти на певні компроміси – зжеруть. І це добре.
Українці демонструють дива хоробрості та винахідливості. Українці ворога не бояться – вони його нищать. Українці демонструють дива злагодженості і єдності. Так, у нас прибічники влади і опозиції можуть годинами сваритися між собою – це не заважає їм прикривати одне одного під час бою. Таких випадків до біса. І це лише на фронті.
У тилу зі шкіри пнуться волонтери, транспортники, енергетики. Чиновники, яких вчора тільки лінивий не звинувачував у корупції, сьогодні передають армії мільйони і очолюють оборону своїх міст від окупантів. Або – живуть на робочих місцях, організовуючи для війни інфраструктуру, яку ніхто не готував раніше.
Україна з її політичним хаосом і нібито пацифістичним населенням, змобілізованість і вмотивованість демонструють набагато вищу за ущент мілітаризовану Росію. Яка таке може бути? Як це розуміти?
Відповідь на це питання очевидна кожному, хто знає історію про «Битву золотих острог» - битву при Куртре, коли загони озброєних довгими списами буржуа розмазали французьких лицарів. Відповідь очевидна для західних країн. Демократична система, де кожен має право на свої п’ять копійок, з одного боку так, уповільнює прагнення найбільш активної частини суспільства міняти країну. Але водночас, воно сприяє розвиткові всього суспільства. Ми не такі круті, як хотіли б, але й не такі безпорадні як нам здається. Доказ? У 2014 р. незважаючи на хвилі мобілізації по всіх частинах був лютий некомплект – нині до ЗСУ проблема потрапити.
Демократична система це завжди вільний ринок і буржуазний світогляд частини суспільства. За демократії кожен сам коваль свого щастя, з відповідним відношенням до життя і своєї роботи. Хочете прикладів? Подивіться на ставлення до бойової техніки у мобілізованого українця в ЗСУ і в армії Росії, яка техніку край дороги кидає сотнями. Тощо й тощо.
Ця війна – не тільки війна Росії проти України. Це війна ще й двох систем. Совка, що відроджується в країні Путіна. І демократії, шляхом якої іде Україна. Демократія явно показує свою перевагу. І це – лише перша наша серйозна заява на успіх. Далі буде. Суспільство розвинутих громадян – велика сила.
