«Держава — це не подарунок і не умова. Це — рішення. Прийняте мільйонами. Спільне або нікчемне»
Народ, що обпалює руки об власну волю
Ми, українці, здається, маємо унікальну рису: вічно починати з початку. Наша історія — це калейдоскоп героїчних спалахів і фатальних згасань. Ми рвемося до свободи, готові платити за неї найвищу ціну, але щойно здобувши її, чомусь губимося. Здається, ми знаємо, як знищити імперію, але не завжди розуміємо, як збудувати власний, сталий лад. Кожна наша перемога, немов Ікар, обпалює крила і знову кидає нас у безодню колонізації, відкоту, тиші. І потім — знову, знову, знову... Так, ніби не здатні витримати власну перемогу, ніби приречені починати як "ніколи не було", замість йти "далі". Чому цей епічний цикл опору не перетворюється на неперервну політичну історію?
Розрив свідомості: Держава як "вони", а не "ми"
Глибока причина цього циклу криється у нашій незрілій політичній свідомості. Ми звикли мислити категоріями близького кола: родина, друзі, громада. Але коли мова заходить про націю, про державу, про майбутні покоління — настає ментальний розрив. Держава для нас часто є абстрактним "хтось інший". "Влада — це вони", "Армія — це хлопці", а я — "просто громадянин", який втомлено виживає.
І це найбільша небезпека. Допоки держава не стане для нас особистісним продовженням, частиною нашого "я", вона буде або чужою, нав'язаною, або ж взагалі нічиєю. Ми споживаємо її уламки, замість того, щоб бути її творцями.
Справжня держава — це не парадний ритуал з гімнами та гербами. Це не черга в ЦНАПі. Це глибокий контракт крові та спільної відповідальності.
Це коли:
Кров пораненого на фронті — це твоя кров.
Смерть захисника — це твоя особиста втрата.
Відсутність укриття в школі чи розбита дорога — це твій особистий провал, а не просто "недопрацювання влади".
Це коли жоден біль не є чужим, жоден злочин не нормалізується байдужістю, жодна перемога не відчужена, а сприймається як спільний тріумф. Це усвідомлення, що держава — це живий організм, який дихає нашими зусиллями, нашою чесністю, нашим внеском.
Вибір на роздоріжжі: уламки минулого чи зерна майбутнього?
Сьогодні кожен українець стоїть на роздоріжжі, постаючи перед екзистенційним вибором:
Чи ми залишаємося уламками імперій, вічним спротивом, що реагує лише на зовнішній тиск, керований емоціями, а не стратегією?
Чи ми стаємо зернами нової нації, здатними прорости у міцне, непохитне дерево, навіть на випаленому попелищі війни?
Більшість із нас ще не зробила остаточного вибору. Ми перебуваємо у стані півжесту, півслова, піввіри. Це і є наша головна загроза. Не зовнішній ворог, не геополітичні ігри, а наше власне небажання перестати бути уламками.
Жорстока правда як фундамент суб'єктності
Чи можемо ми нарешті піти "далі"? Так, але це вимагає жорстокої чесності з собою. Без ілюзій, без лірики, без пафосу соцмереж. Ми мусимо визнати:
Ми втратили глибоку довіру одне до одного.
Ми часто застрягли в минулому, більше люблячи історію, аніж творячи майбутнє.
Ми, як нація, ще не навчилися поводитись у спокої — період без зовнішньої загрози часто роз'єднував нас.
Лише з цієї правди, з цього болючого усвідомлення, може початися наше справжнє політичне дорослішання, наша суб'єктність.
Війна як останній шанс: Або держава, або міф
Ця війна — наш останній, найжорстокіший шанс. Вона не рятує нас, але безжально здирає всі маски, ілюзії, фасади. Вона ставить нас перед вибором: або ми прямо тут, на цій кривавій межі, укладаємо новий український договір. Договір, де держава — це кожен з нас: фронт і тил, учитель і інженер, водій і мер, мати загиблого і дочка емігранта. Де кожен є активним співтворцем, а не пасивним споживачем чи байдужим спостерігачем.
Або ж ми знову залишимося лише піснею. Баладою. Постом у соцмережах. Але не живою, дихаючою реальністю, яка утвердилася на карті світу. Історія не безмежна. Час не нескінченний. Покоління, яке не вміє довести справу до кінця, ризикує зникнути. Залишаться лише символи, могили, міфи, портрети. Але не повноцінна держава.
Українці мають унікальний, можливо, останній шанс бути не просто міфом опору, а справжньою, сильною, самодостатньою нацією. Але для цього ми мусимо навчитися не починати знову й знову "з нуля", а йти далі. Кожен крок. Кожен день.
Наша держава — це ми. Не герб, не уряд, не кордони — а ми, готові тримати її вагою власних плечей. І тільки від нашої спільної волі залежить: чи стане вона незворотною формою буття нації — чи зникне, як і раніше, в тріщинах байдужості, страху й взаємної зневаги. Історія не чекає. Вона або визнає нас як силу, або запише нас у московські підручники — як зламану та невідбуту країну мрій "вигаданого" українства.
