Президент Зеленський припустив, що патентованого московського диктатора можуть навіть запросити на наступний саміт миру. Якщо він не злякається покинути Росію.
Робота над самітом миру глибоко закрита, втаємничена і відбувається за межами реального прогнозу.
Позиції між Києвом і Москвою настільки протилежні, як приблизно різниця між звичайною (баріонною) матерією і темною матерією.
З погляду звичайної логіки, домовитись з Путіним, який контролює війну в Україні, неможливо і якось навіть безглуздо. Правитель Росії не подав навіть маленького знаку, що він готовий до компромісу.
Якщо це не «план Б» команди президента ціною втрати меншого зберегти більше, то це лише досить потужний і дороговартісний своєрідний дипломатичний тролінг Росії. І Путіна персонально. Вони постійно підсвічуються, як відморожені агресори, криваві воєнні злочинці й не здатні до раціональної політики на основі спільних правил.
При тому, що Путіну пропонується лише парашут, яким він може скористатися, коли його літаюча фортеця увійде у смертельне піке. Україна проходила неодноразово миротворчі цикли з Росією. Всі програла.
Починаючи з Брестського договору, у якому УНР була визнана незалежною та рівноправною державою та договірними зобов’язанням німців і австро-угорців звільнити її територію від більшовиків, тобто росіян, закінчуючи гібридом Мінських угод.
Не все так просто. Це розуміли архітектори й придумщики Мінських угод. Група Суркова і 5-6 невідомих українських «поважних» юристів знали, що для легалізації Росією анексованого Криму та окупованого Донбасу потрібен міжнародний двосторонній договір про відмову від цих територій, або згода на управління ними на якихось умовах з Росією.
Але повторити модель здачі Україною Росії ядерної зброї й інших систем озброєнь, технічної документації до них, у якій були задіяні публічні органи влади й міжнародні гаранти, було неможливо.
Придумали план Сатани. Гібридний. Мінські угоди не згадують взагалі про Крим. Його немає, він Україну не цікавить. Росія офіційно включає його в систему конституційного федерального устрою.
Україна протестує, але кволо і недовго. Повторити такий трюк із ЛДНР, попри «референдуми волевиявлення», Сурков і хтось на українській стороні не наважуються. Вони вдаються до театралізації підписання «Мінська-2» за участю канцлера і близької Путіну Ангели Меркель та проросійського президента Франції Франсуа Олланда.
Документ вони не підписують, але опустивши очі, словесно підтримують його у знаходженні на території України двох абсолютно російських квазідержавних автономних утворень ЛДНР. З повним набором елементів, незалежно від організації територій і управління ними Україною.
Для створення враження про справжність цього процесу, виведення за його рамки президента Порошенка та інших органів державної влади, їх підписує президент Кучма. Саме так. Згідно з Конституцією, титул «президент» залишається за главами держав довічно. Порохоботи й до цього часу вперто заперечують зраду.
Щось подібне хотіли використати автори переговорного процесу, які ініціювали мирні переговори з Росією спочатку в Білорусі, а потім у Стамбулі, навесні 22 року.
Ключем до можливих компромісів з Москвою, коли Україна була ще не готова до масштабного супротиву, була готовність Києва стати знову постійно нейтральною/позаблоковою країною.
У 2010 році Янукович оголосив закон про позаблоковий статус України, який в грудні 14 року скасував Петро Порошенко, що врешті було закріплено в Конституції.
В лютому 19 року в частині 3 статті 102 Верховна Рада 334 голосами не тільки закріпила стратегічний курс держави в НАТО, але й зобовʼязала президента бути його гарантом.
Здавалася б, жодних варіантів для маневрів. Але при Стамбульських мирних угодах взяли урок у Суркова. Розуміючи, що РФ не піде на жодні переговори, якщо Україна не відмовиться від вступу в Альянс, вони філігранно, як їм здавалося, використали для обґрунтування українського нейтралітету Декларацію про державний суверенітет України від 16.07.1990 року. На неї й посилався Янукович, скасовуючи право України на воєнний блок.
Тоді промосковські комуністи та розгублені націонал-демократи в розділі 9 частині 5 Конституції записали, що «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї».
Нею було закладено не лише історично помилкову відмову від ядерної зброї, але й сформована на тривалий період часу двозначність української державності без повного суверенітету. Бо її нейтральність не могла бути гарантована воєнною силою або сильними гарантами. Це був провальний курс, який тривало до війни з Росією тримав Україну на колінах перед нею.
Разом з тим ця норма декларації взагалі не може використовуватись, оскільки діє стаття Конституції з протилежним статусом. Це тільки початок.
Жодна українська делегація взагалі не може проводити будь-які переговори щодо територіальної цілісності держави. Це можливо лише в одному випадку – перемоги однієї й капітуляції іншої сторони. Це непорушний конституційний принцип.
Частина 3 статті 2 Конституції чітко стоїть на тому, що територія України в межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканою. Причому не владна група, а український народ, згідно з частиною 2 статтею 5, є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади.
Остання лише тимчасово делегована для виконання обов’язків в інтересах нації.
Стаття 6 Конституції взагалі не називає президента владою в сенсі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. До того ж що вся влада сьогодні зосереджена саме в руках президента.
В тій же статті 5, частинах 3 та 4, право на конституційний лад належить виключно народові, і воно не може бути узурповано державою, її органами чи посадовими особами.
Більше того, частина 2 статті 9 Конституції дозволяє будь-які міжнародні договори поза її правилами лише після внесення змін до неї.
Крапку ставить стаття 73, яку на трьохногій козі обʼїхали автори Мінських протоколів.
Питання про зміну території України вирішується виключно Всеукраїнським референдумом за народною ініціативою. Ратифікаційний плебісцит. Його невипадково і злочинно, порушуючи національне і міжнародне право, провела Москва в Криму у 14 році.
Для його проведення ВРУ або президентом треба зібрати народним ініціативним групам 3 млн підписів у 2/3 областей і хоча б по 100 тисяч в кожній області. Для ратифікації міжнародного договору про зміну території України хоча б на ОДИН квадратний метр.
Але він не може проводитись в умовах воєнного або надзвичайного станів, які введені на території всієї країни. Це забезпечує конституційний гарант – президент. Згідно з Конституцією.
