Відома легенда говорить – 25 серпня командувач Сектором «Д» генерал Литвин приїхав до штабу Сектору «Б» позаяк його штаб знаходився під обстрілом. Командир добробату «Дніпро-1» не підбираючи слів кинув тоді Литвину звинувачення, ніби Литвин покинув свої війська і ганебно втік з фронту. Відтоді легенда про «Литвина який втік з фронту» кочує з видання у видання – депутати «Народного фронту» Береза і Тетерук (обидва – екс-комбати) знову проспівали її з приводу призначення Петра Литвина послом у Вірменію. Аж от що цікаво. Тимчасова слідча комісія ВР, заслухавши показання Берези, інформацію про втечу генерала Литвина з фронту назвала повністю необґрунтованою. В чому ж справа?
Я й близько не збираюся виступати адвокатом генерала Литвина, хочу виключно ясності – винний він чи ні? Тож варто подивитися на останні дні існування Сектору «Д» і розставити всі крапки над «і».
На посаду командувача Сектором «Д» генерал Петро Литвин був призначений 23 липня. Призначення було відверто смердюче і ніякої гучної слави не віщувало – війська Сектору «Д» вже знаходилися в оточенні і потерпали від щільного вогню з боку терористів ДиРи і Росії. Спроба пробити коридор із Зеленопілля в напрямку Дебальцева і Бахмуту – провалилася. Війська сектору треба було рятувати з «мішка» і відводити з фронту на відновлення. Кадровий військовий Литвин явно розумів все це, і маючи впливових родичів він явно міг відмовитися від командування. Але – не відмовився. Саме Литвин на місці керував операцією з виведення угрупування Сектору «Д» з оточення 7 серпня 2014 р. Того ж дня (за іншими даними – 12 серпня) зведений загін з бійців 51-ї і 25-ї бригад, та добровольчих загонів «Крим» (з кримських татар), «Харків» і «Луганськ» під загальним командуванням помічника начальника розвідки штабу АТО полковника Ігоря Гордійчука («Сумрак») взяли під контроль курган Савур-Могила. Військ у розпорядження штабу Сектору «Д» значно поменшало. Війська виведені з оточення були практично зразу відведені на тилові бази – на відпочинок і відновлення.
На 10 серпня фронт Сектору «Д» починався північніше села Велика Шишовка – проти контрольованих терористами ДиРи Шахтарська і Тореза (Чистяково), далі проходив північніше Петрівського і по краю кургану Савур-Могила. Потім північніше Степанівки фронт доходив до ріки Міус в районі Міусинська. І далі проходив між селами Дмитрівка і Маринівка до села Червона Зоря де упирався в кордон. Іншими словами, фронт мав характер виступу який на 19 км видавався на схід, затиснутий між терористами ДиРи і державним кордоном. Терористи цим скористалися.
13 серпня зустрічними ударами від Сніжного і з території Росії терористами були захоплені Маринівка і Степанівка. 1-й батальйон 30-ї бригади підполковника Собко опинився в оточенні. Допомогти йому штаб Сектору «Д» не зміг – 3-а батальйонна група тої самої 30-ї бригади та окремі підрозділи 51-ї та 72-ї бригад піддалися паніці і неорганізовано відступили з позицій. 1-ї батальйон опинився в повній ізоляції. Забігаючи вперед, повідомлю, допомога батальйону прийшла з півночі де билася 2-а батальйонна група тої таки 30-ї бригади. 1-й бат 30-ки з оточення вийшов на північ (25 серпня) і долучився до військ Сектору «А». Становище в Секторі «Д» погіршувалося з кожним днем.
Відбивалися артилерією. Того таки 13 серпня біля Сніжного українські артилеристи знищили колону армії Росії, загинуло 120 військових, було поранено 450. Курйоз у тому, що цифри ці опублікувала… російська «Нова газета» зі слів матері одного з російських солдат. Очевидно, по трасі, яку терористи опанували, захопивши Степанівку і Маринівку, до терористів ДиРи зразу ж пішли російські колони.
14 серпня російські війська атакували Амвросіївку, де були розташовані значні військові склади. Штабом Сектору «Д» був відданий наказ – в разі загрози втрати, склади підірвати. Але тоді обійшлося – на околиці Амвросіївки розгорнули протитанковий резерв, задіяли пару вертольотів МІ-24. Відбилися. Але становище в Секторі «Д» ставало критичним.
В розпорядженні штабу Сектору «Д» на той момент залишилися зведені роти 28-ї, 93-ї та 51-ї бригад, три зведені артилерійські батареї, зведена рота батальйону «Горинь» (2-й БТрО), батальйон «Прикарпаття», шість неповних розвідгруп 3-го полку спецназу і група керування штабу. Разом – 650 осіб, біля половини з яких становив батальйон «Прикарпаття» (259 осіб), і штабна група керування (60 осіб). Настрої у 28-й, 93-й та 51-й бригадах були пригнічені і командири відверто повідомляли про це штаб. Люди були виснажені морально і фізично. Але міняти їх було просто ніким.
Пара слів про батальйон «Прикарпаття». За словами учасників тих подій, батальйон був абсолютно необстріляний і з вельми не бойовими настроями. Певно саме тому його й зосередили на правому фланзі – біля Амвросіївки і кордону. Ще перебуваючи на рідній Франківщині батальйон «Прикарпаття» став об’єктом скандалу, коли дружини і матері службовців батальйону заявили, що не пустять своїх чоловіків і синів на фронт допоки МО не забезпечить всіх їх бронежилетами. Акцію підтримала місцева влада. Добровольці і мобілізовані весною-літом 14-го, майте на увазі – можна було ще й так.
Чи знали у штабі АТО про катастрофічний стан Сектору «Д»? Думаю – знали, про це говорить логіка подій. Періодично, коли ставало зовсім гаряче, на допомогу Сектору перекидали тактичні десанти 25-ї бригади. 17-18 серпня по колоні 18-ї мотострілецької бригади армії Росії біля окупованого міста Сніжне був завданий удар ракетами «Точка-У» і «Смерч» - відпрацювали бійці 19-ї ракетної бригади і 107-го реактивного артилерійського полку. Більше штаб АТО допомогти сектору не міг нічим – всі наявні сили були задіяні в секторах «С» і «А» на оточенні Горлівки з Єнакієво і Луганська. Відступати під натиском росіян, огризаючись артилерією і короткими контратаками, Сектор «Д» був уже приречений.
17 серпня РСЗО «Град» був завданий удар по штабу Сектору «Д» в Кутейниково. Командування Сектору не загинуло виключно тому, що прямо перед обстрілом штаб був переведений до Старогнатівки.
20 серпня терористи захопили село Петрівське – в оточенні опинився гарнізон кургану Савур-Могила. Того ж 20-го відбувся скажений штурм висоти. Бійці додзвонилися особисто до генерала Литвина і викликали вогонь на себе – що й було зроблено. Бойовики зазнали чималих втрат.
21 серпня з російського боку знову був нанесений удар по командному пункту Сектора «Д» - загинули п’ятеро осіб. Командування Сектором перейшло на польовий пункт.
22 серпня на деблокування Савур-Могили були висунуті 150 бійців ротної групи 93-ї бригади, але потрапили у засідку, відступили і перестали виходити на зв’язок. Знайшли їх на території сусіднього Сектору «Б».
Апокаліпсис почався 23 серпня. В районі сел Берестове та Кузнецово-Михайлівське (на південь від Амвросіївки) український кордон перетнули чотири батальйонні групи – 7-ї дивізії ВДВ, 98-ї дивізії ВДВ, 56-ї бригади ВДВ та 19-ї мотострілецької бригади армії Росії. Місце було обране точно – саме там були розташовані позиції батальйону «Прикарпаття». Після перших боїв з росіянами бат «Прикарпаття» самочинно залишив фронт і вирушив до дому – до хати, на Франківщину. Спроби зупинити батальйон по дорозі були безуспішні. Батальйон «Прикарпаття» дістався Івано-Франківська, здолавши більше 1000 км за дві доби – своєрідний рекорд. В січні 2015 р. батальйон був розформований.
З відходом бату «Прикарпаття» керованість військами у Секторі «Д» порушилася повністю. Польові підрозділи були деморалізовані і сутичок з ворогом відверто уникали. Частини 28-ї і 51-ї бригад почали неорганізований відхід. Опір росіянам чинили бійці групи 3-го полку спецназу і гармати 26-ї бригади. Але набагато гіршим було нерозуміння – що це все означає? Яка мета цих дій армії РФ? Це спроба полякати – чи повноцінне вторгнення? Але для повноцінного вторгнення військ було замало – про це повідомляла розвідка.
Зранку 24 серпня для особистої перевірки інформації про російське вторгнення у район Амвросіївки – Кутейникова виїхав начальник штабу Сектору «Д» полковник Ромигайло. Полковник перебував у лісосмузі вздовж дороги коли повз нього прогриміла бронею колона російської техніки. Ромигайло прямо звідти додзвонився до начальника Генштабу генерала Муженка і доповів що на власні очі бачить російський наступ.
Вдень 24 серпня росіяни штурмували курган Савур-Могила. Наступали по всьому фронту – на вечір 24-го фронт стабілізувався по лінії Старобешеве – Агрономічне – Кутейникове – Амвросіївка. Зайнявши цей рубіж росіяни… зупинилися. І явно не тільки через великі втрати. Чому? Про це поговоримо в дописі присвяченому оточенню добробатів і частин ЗСУ в Іловайську. Вечором же 24-го був переданий наказ «Сумраку» на Савур-Могилу – прориватися з оточення. Джип 3-го полку спецназу зумів прорватися на курган і забрати чотирьох поранених – в тому числі Тимура Юлдашева (творця української самооборони Луганська). Але дорогою назад джип був розстріляний терористами, троє поранених (включаючи Юлдашева) загинули. Уніч на 25 серпня «Сумрак» останніх захисників Савур-Могили повів на прорив. Здолавши 60 км по ворожим тилам група «Сумрака» вийшла до штабу Сектору «Б» у Многопіллі, де взяла участь в боях під Іловайськом.
О 23-й годині 24 серпня штаб Сектору «Д» здобув директиву штабу АТО про відміну Сектора «Д» і передачу всіх військ під командування Сектору «Б» генерала Хомчака. І все – така от втеча. Вам зрозуміло чому генерал Литвин 25-го серпня опинився в штабі Сектору «Б»? Пояснюю: Литвин приїхав зробити те, що роблять всі командири в таких випадках – узгодити передачу своїх військ командуванню Сектору «Б» і ознайомити його з обстановкою. Там то ніби й стався конфлікт між генералом Литвиним і комбатом Березою. Що його спричинило?
Процитую В’ячеслава Власенка («Філін») тодішнього начштабу батальйону «Донбас»: «Береза в Іловайську не був взагалі. Жодного разу… Батальйон був, його не було. Він знаходився на командному пункті і посада його, наскільки я пам’ятаю, була щось типу «куратор добровольчих підрозділів». Берези в Іловайську не було, Семенченка не було… Очевидно, колишній професійний військовий Береза зрозумів – поява армії РФ на флангу сектору «Б» - це пряма загроза військам в Іловайску. До Донецька – пряма дорога, як раз з обходом Іловайська з заходу. Тільки Литвин зі штабу Сектору «Б» уїхати міг, а Береза свій батальйон виводити чомусь не хотів до самого оточення – хоча піти було реально, доведено батальйонами «Азов» і «Шахтарськ».
Чому? Тут ми знову повертаємося до питання, навіщо добробати взагалі пішли в Іловайськ?
Дмитро "Калинчук" Вовнянко
