Не встиг Адам МакКей презентувати глядачам своє нове творіння – стрічку "Не дивись угору" (Don't Look Up), як довкола неї спалахнули дискусії. Хтось уважає, що фільм не вартий уваги, хтось переконує, що успіх картини зумовлений зірковим акторським складом (Дженніфер Лоренс, Леонардо Ді Капріо, Меріл Стріп), а ще дехто бачить у цій трагікомедії гіркі натяки на реальність. Мушу визнати, я належу до останніх.
Звісно, МакКей готував сатиру, перш за все, на тотальну клоунізацію і профанацію великої політики, коли головні дійові особи світової сцени, м'яко кажучи, не відповідають висоті місії, покладеної на них виборцями. Точніше, просто не усвідомлюють її, не розуміються на деталях, гріючись у променях власних посад і всесилля. Важко щось заперечити авторові фільму, бо ще недавно Америка потерпала від невігластва та ексцентричної поведінки Трампа. Але, як на мене, МакКей, сам того не підозрюючи, зробив фільм про сучасну Україну. Бо певна зовнішня схожість глави президентської адміністрації Джейсона Орліна з теперішнім очільником Офісу українського "найвидатнішого лідера", вказує радше на випадковість, а не цільове призначення задуму американського кінематографіста.
Ба більше, скажу, услід за журналістом Аркадієм Бабченком: "Судячи з того, що я бачу в реальності й в стрічці ("Не дивись угору". – Авт.) – це абсолютно документальне кіно". Таким воно є, на жаль, для більшості українців.
Процитую ще одного нашого відомого журналіста – Юрія Макарова, - який доволі обтічно натякнув на вітчизняну владну реальність, використавши цитату Енценберґера: "Сьогодні на карту поставлено майбутнє, а вони питають, чи не випити холодного пива".
Бо насправді нас усіх велетенським хором президентської челяді – від самого Зеленського, його найближчого оточення, до пригрітих владою так званих лідерів громадської думки – блогерів, фейсбучних експертів, інстаграмних "дів", - закликають не дивитися. Ні, не вгору, дякувати Богу, на нас не летить смертоносна комета Дібіаскі. Нас закликають заплющити очі на те, що відбувається з країною, бачити лише те, що транслюють у соцмережах з офіційних акаунтів, на телеканалі бородатого олігарха…
Нас закликають насамперед не дивитися на Схід, де, на думку Банкової, все вирішиться само собою, так, як ото фантазує собі президент у новорічному зверненні у стилі валтасарівських бенкетів a'la Сталін (цитую мовою оригіналу): "Как только мы уберем линию разграничения в голове, она исчезнет и на карте".
Те, що на лінії зіткнення щодня лунають ворожі обстріли і гинуть наші захисники, мало бентежить рейтингозалежного президента. Він, як йому видається, грає по-крупному, випрошуючи у сильних цього світу шанс на телефонні розмови. І його наразі ставлять у чергу, вирішуючи з агресором питання України без України. Але надалі нам, мабуть, слід готуватися до гіршого сценарію. Бо на Заході вже не пошепки, а публічно, у найпопулярніших медіа заговорили про, м'яко кажучи, недолугість кварталівської кліки.
Журналіст московського бюро The New York Times Ендрю Крамер недавно написав таке: "У той час, коли Росія нарощує сили на кордоні з Україною і страх перед вторгненням посилюється, Зеленський оточив себе людьми, залученими з його комедійної студії "Квартал 95". Чи може бути іншою реакція на поведінку людей, які на постійні нагадування розвідок найпотужніших країн світу про російську армаду біля кордонів України, мов сомнамбули, вторили "их там нет".
Але, закликаючи прибрати лінії розмежування у головах, Зеленський і його придворні наполегливо множать їх, створюючи "лінії" всередині суспільства. Їм байдуже те, що "ворог біля воріт", їх більше переймає уявний, ілюзорний "ворог" всередині країни. Саме тому вони будують форпости не по периметру наших кордонів, а довкола власних комфортних бульбашок, оголошуючи інакодумців і критиків "державними зрадниками". Не буду вдаватися до банального "на злодії шапка", скажу лише, що ця риторика нагнітається синхронно з падінням довіри до вчорашнього 73-відсоткового "свого хлопця".
На Банковій, звісно, хотіли б, щоб ми не дивилися на вбивчі цифри тарифів, які геть не збігаються з відчуттям "кінця епохи бідності". На непосильні для дрібних підприємців податки, через які вони змушені або закривати свої бізнеси, або їхати до Києва, марно вимагаючи у "монобільшості" скасування драконівських антипідприємницьких законів. Натомість для компаній "зовсім не олігарха" Коломойського в країні – просто рай. Звідси ще одна аналогія з фільмом МакКея. Як і у нашого президента, у його героїні – Джені Орлон – є свій залаштунковий "папік". Той, за чий кошт вона дісталася влади, і чиї забаганки змушена виконувати, повертаючи борги. Пітер Ішервелл, мільярдер і генеральний директор компанії BASH, навіть з апокаліпсиса (комета ж ось-ось впаде і знищить все живе на планеті!) пробує видобути зиск.
Так, вони (дві тисячі найбагатших і найвпливовіших) врятувалися на космічному кораблі, збудованому президентським "патроном". Але на новій "Землі", цілком придатній для життя, трапилася фінальна сцена, яку я рекомендував би особливо уважно переглянути "найвидатнішому лідерові". Йдеться про цинічно-байдужу реакцію мільярдера на те, як його вчорашню маріонетку зі смаком зжерла якась інопланетна потвора…
