Чим більше ти самодостатній, чим менше тобі потрібно від когось (ресурсів, захисту, участі, фінансів) - тим більше ти цікавий всім, хто має змогу за тобою спостерігати. Стосується це людини, чи країни - на мій суб'єктивний погляд, це так.
У нас давно могли би бути власні ракети великої дальності, ми могли би принаймні в цьому не бути залежними від дозволу союзників - так ні, комусь чогось не вистачало. Зупинили. Загальмували. Заплатили за це життями. Чим більше ми могли би самі - тим цікавішими партнерами, союзниками ми стали би для сильних світу цього.
Я не вважаю, що зараз ми можемо мало. Найбільш боєздатна армія - саме наша, хіба не так? Але дайте цій армії власні технічні спроможності, власні можливості, обмежені лише уявою, забезпечте їй подушку безпеки у вигляді економіки сильнішої, ніж зараз - і НЕ МИ би про щось когось просили.
Натомість треба плекати думку, що допомогти собі ти можеш тільки сам. Я можу бути не права, судячи зі свого досвіду - але найсильніша людина та, яка сама себе зробила. Яка кожне випробування використала собі на користь, навчившись, посилившись, отримавши додаткові життєві уроки.
Людина, якій майже нічого не потрібно від інших, яка самодостатня - представляє собою величезну силу. Тоді цієї сили набратись від неї хочуть інші. Якщо це масштабується до нації - це, мабуть, фантастика, але такі нації непереможні.
Нам би закрити двері та вікна, облаштувати бійниці та пускати до себе тільки перевірених друзів. І більше часу приділяти власному саморозвитку, посиленню власних спроможностей. Ось живе собі така Україна, яка вистояла під російською навалою, вмилася кров'ю, але вистояла - і тепер її, яка є найбагатшою за ресурсами у Європі, найдосвідченішою у військовому плані, однією з найрозумніших в створенні зброї, яка сама себе спроможна нагодувати - її таку вважають за необхідне мати в союзниках і партнерах майже всі адекватні та розумні. Хотілося би до цього прийти.
Доречі, такім, самодостатнім, за великим рахунком байдуже, що про них думають. Скільки світових лідерів виказали співчуття. Хто там що вирішив, хто там що написав. Хто що не підтримав. Хто що засудив. У таких є мета, і є власне бачення свого шляху. Але для цього не треба гальмувати власний розвиток.
Гальмувати. Не. Треба.
