Питання «приналежності» Миколи Гоголя – особливо в часи, коли взаємозв’язок між українською та російською культурами, здавалося б намертво зшитими імперським минулим, переривається на наших очах, – завжди буде болісною проблемою для українців. Один із найталановитіших письменників, які колись народжувалися на українській землі, людина, закохана в Україну саме як в цивілізацію, україномовна – і обрала саме російську мову творчості, збагатила саме російську літературу, значення якої не тільки для України, а й для світу багато хто з нас зараз намагається заперечувати.
Однак не все так просто. Література – не поліграфічній комбінат, із такими феноменами, як феномен Гоголя, мали справу не тільки українці. Свого часу французьких філософів Жиля Делеза і Фелікса Ґваттарі зацікавила творчість Кафки – але саме тому, що вони побачили особливість письменника у контексті світової культури: єврей з Праги, відірваний від власної національної мови як мови повсякденного вжитку, не бачить себе у чеській культурі, може геніально писати німецькою, але далекий від німецької цивілізації. І Кафка створює свій фантасмагоричний світ…
Делез і Ґваттарі спробували застосувати до творчості Кафки метод французького лінгвіста Анрі Ґобара, який наполягав на важливості «чотирьох мов» у творчості письменника – мови землі, мови держави, мови культури і мови памʼяті, «містичної» мови. Для Кафки, з точки зору філософів, мовою землі була чеська, мовою держави і культури – німецька, містичною мовою – іврит. Цей аналіз дозволив Делезу і Ґваттарі заговорити про «малу літературу» – не з точки зору літератури національної меншини у державі, а з точки зору окремої, абсолютно іншої літератури у тій самій мовній стихії. Тобто література Кафки – це не література Гете і Шіллера, хоча і його твори немов би написані «тією самою» німецькою мовою.
Якщо ми спробуємо застосувати такий самий підхід до Гоголя, то побачимо дивовижну річ. Для нього російська мова дійсно була мовою держави і культури, але українська мова була водночас і мовою землі, і «містичною мовою» – ось що і створює геній письменника! І з самого початку своєї творчості Гоголь був типовим представником «малої літератури», який відчайдушно намагався втекти до «великої», «общєй» – але йому це, на наше щастя, не вдалося.
Як не дивно, такий підхід повертає нас від «радянського» до «імперського» сприйняття Гоголя. Адже ми звикли вважати, що росіяни сприймають Гоголя в якості власного класика із парадним монументом на Гоголівському бульварі у центрі Москви. Але це Гоголь більшовиків, яким був потрібен викривач «соціальних виразок», великий сатирик – саме тому памʼятник приголомшеному й виснаженому Гоголю Сталін розпорядився перенести з Гоголівського бульвару у двір на Нікітському, ближче до останнього притулку письменника.
Але чому в Російської імперії був один Гоголь, а в СРСР – геть інший? А тому, що з самого початку своєї творчості Гоголь сприймався «почтєнною публікою» саме як український письменник – яким він тоді, за великим рахунком, і був. Самого Миколу Васильовича це, очевидно, не влаштовувало. Навіть коли у «Тарасі Бульбі» він спробував написати колористичний портрет козацького вірнопідданства, його звинувачували в «ідеалізації» України. І Гоголь, який так і не зрозумів, з яким презирством ставляться до його Батьківщини його великоросійські колеги і читачі, вирішив писати про Росію – але й тут на нього чекало повне фіаско.
Фіаско, звичайно, було не в тому, що він писав погано. «Ревізор» – велика пʼєса, а «Мертві душі» – велика поема, якщо застосувати термін Гоголя. Але проблема була в тому, що Гоголь хотів написати про Росію поему, а його власний геній йому не дав: він написав нещадну і точну сатиру. Із такою жорсткістю і точністю про Росію писав хіба що Салтиков-Щедрін, але тут є одне «але»: Салтиков був великоросом, який ідеального портрета України не створював; а Гоголь був малоросом, який створив ідеальний портрет України і «очорнив» Росію. Мені здається, що Гоголь так і не зрозумів, чого від нього хотів колективний Аксаков, який докоряв письменнику за компрометацію російської дійсності: створити ідеальний портрет Росії й очорнити Україну. І неможливість виконати це соціальне замовлення довела Гоголя до безумства та знищення продовження «Мертвих душ», в якому ідеальний образ Росії також не виходив. Відповідати «соціальному замовленню» Гоголь міг хіба що у своїй публіцистиці, але тут незадоволеною його «реакційністю» виявлялася вже демократична громадськість на чолі з розгніваним Віссаріоном Бєлінським. Догодити колективному Бєлінському й колективному Аксакову водночас було просто неможливо. Жодний російський письменник і не намагався б! Але фокус у тому, що Гоголь не був і не міг стати російським письменником. Він був «Кафкою» російської літератури – українським письменником, закоханим у свою Батьківщину як у величний міф, як у дитинство і мрію, й водночас здатним подивитись на чужу йому Росію очима реаліста. Так, він дуже хотів побачити у Росії красуню – але бачив чудовисько. Й саме цього російські сучасники не могли йому дарувати. Бо вони це бачили. І не пробачили. Вони поставили памʼятник людині, яка мучилася за життя і буде мучитися у граніті, тому що не змогла перемогти у собі «малороса» і стати «справжнім росіянином», який зневажає Красуню Україну і бачить риси красуні в російському огидному чудиську!
Більшовики, звичайно ж, зґвалтували памʼять про Гоголя – як і про все інше. Для них «малоросійська» тематика Гоголя стала просто фольклором, а «великоросійська» – соціальною сатирою, підтвердженням ницості «експлуататорів», а не розповіддю про Росію очима українця. Але до спадщини українського генія все це просто не має ніякого стосунку.
Так, може, й нам варто побачити у Гоголі українського Кафку, співця України й автора російської фантасмагорії, що вона несеться туди, куди й сама не знає, людину, яка показала нам країну Ноздрьових і Собакевичів – який неймовірний жах і як це мерзенно виглядає поруч із українською ідилією! Може, нам все ж таки варто прислухатися не до «революційних демократів» та Йосипа Сталіна, а до тих сучасників Гоголя, які вважали його українським письменником вже в часи написання «Вечорів на хуторі» та «Мертвих душ»?
Тим більше, що сучасна Росія – це не Радянський Союз Сталіна і навіть не Російська імперія Миколи І.
Вона Гоголю міфологізації України й «очорнення» Росії не подарує.
Вона Гоголя з себе виблює.
