...Прочитав про брак фахових експертів в українському інформпросторі і замислився: а чи є у нас взагалі цілісне експертне середовище?
Чи є у нас майданчик і, головне, ментальні можливість і бажання зібрати за одним круглим столом умовних Грицака й В'ятровича, або ж Андруховича і Забужко, чи Арестовича і Портнікова...
З тим, щоб вони спокійно й різнобічно обговорили проблеми, які непокоять суспільство. Без сварок, ср*чів і взаємних звинувачень у некомпетентності?
Чи є кому збирати й модерувати їх, якщо немає ані інституцій, ані спільнот, ані особистостей, яким би довіряли обидві сторони. Щоб не чути зневажливого: а хто він такий, щоб я з ним дискутував?
Кожен окучує свою грядку, кожен випасає своє стадо, і реальна дискусія їм, схоже не потрібна.
Але ж вони були, такі дискусії. Коли в студії одного з провідних українських каналів сиділи один навпроти одного два непримиренні інтелектуали, причому обидва антикомуністи - палкий поборник українізації Павло Мовчан і російськомовний дисидент радянських часів, противник націоналізму Володимир Малінкович і вели цивілізовану дискусію про національну політику. І це при тому, що обидва вони з тих, хто може завестися з-пів оберту. І я це бачив і чув...
Потім телеканалів побільшало, їх розібрали між собою політичні угруповання, і зібрати разом людей з різними точками зору стало практично неможливо — хтось мав іти ганьбитися на чужу територію, а там йому свободи слова не давали.
Що далі в ліс, то більше дров. Соцмережі дозволили кожному, хто вважає себе експертом, мати власну високу трибуну, і вже з неї (а не віч-на віч), через весь майдан, наче в мегафон, гучно лаятися й обмінюватися непристойними жестами з опонентами.
Причому мати не тільки своїх власних клакерів, які стрічають кожну тезу експерта бурхливою овацією, але й власне суддівське журі вкритих сивиною “моральних авторитетів”, які щоразу схвально кивають головами й визнають свого оратора переможцем.
Пам’ятаєте, колись у темні часи вийшла на світ така громадська інституція, як Ініціативна група Першого грудня, що об’єднала “моральних авторитетів” України? І якщо для “регіоналів” вона була чужою, то націонал-демократів, ліберальних демократів і консерваторів націоналістичного толку вона змогла об’єднати навколо себе. І навіть Янукович не зміг це зібрання достойників розігнати й змушений був зважувати на їхню думку.
Саме за нею могло б бути останнє слово в усіх сьогоднішніх політичних, культурницьких і соціальних дискусіях, як третейських суддів. Вони могли б визначитися, хто з експертів гідний зватися експертами, а хто ні, хто веде дискусію коректно, а хто переступає межу... Вони могли б бути свого роду конституційним судом, за яким залишається останнє слово в загальнонаціональних спорах і суперечках.
Але де ж вони, чому не чутно їх голосу? Найбільш авторитетні з них уже пішли від нас назавжди. Хтось на знак протесту, побачивши в чомусь необ’єктивність, демонстративно вийшов з лав... Інші або ссамі не можуть домовитися, або не бачать сенсу когось у чомусь переконувати.
Боюся, що навіть, якби були живими Любомир Гузар, Мирослав Попович і інші достойники, голос Першого грудня все одно потонув би в гомоні натовпу.
Два останніх майдани, суспільний вплив добровольців й волонтерів, відкриття горизонтальних зв’язків привели нас до думки, що суддею абсолютно у всьому, в тому числі й в оцінці професіоналізму експертів може бути тільки народ.
А народ, як ми знаємо на дух не сприймає слів “не все так однозначно”, чого б вони не стосувалися. Народу потрібні прямі й прості відповіді на складні запитання.
У древніх Афінах мудреців, що говорили незрозумілі демосу речі, виводили на форум і загальним голосуванням прирікали на страту. Через те, що Сократ ставив надто багато контраверсійних запитань і навіть вважав, що серед олігархів є й пристойні люди, йому довелося випити цикуту.
Сучасний інформаційний простір схожий на такий форум, може навіть колізей, де глядачі кричать в нестямі: “Убий його!” Їм прагнеться “погарячіше”, бо заплатили ж за видовище лайками.
Хтось заспокоює: попри світоглядну фрагментацію країна наша єдина як ніколи.
Хтось заявляє: Руки геть від ср*чів - це складова демократії!
Але що ж це за єдність, коли розумні люди не бажають сісти не те, що за один круглий стіл, але навіть, як у тій непристойній приказці, на один гектар одне з одним! Що ж це за демократія, коли немає елементарної взаємної поваги одних інтелектуалів до інших?
А якщо розумники й моральні авторитети, волею випадку розібрані по бульбашках “нациків” і “ліберастів”, прогресистів і консерваторів, прихильників минулого президента і нинішнього, фізиків і ліриків, гостроконечників і тупоконечників — якщо вони не припинять зневажати й публічно (на радість плебсу) принижувати одне одного, якщо не потиснуть руку і не знайдуть можливостей визначитися в критеріях фаховості й червоних лініях, за якими дискусія переходить в ср*ч, якщо їх з головою засмокче трясовина упередженості - то чого тоді очікувати від пересічного українця?
Тільки одного — розуму й мудрості не залишиться місця на наших теренах.
