Їхала в ліфті з сімейною парою поважного віку. Тривога. Спускаємось в паркінг. Пані каже, звертаючись до мене: - Самі не живуть, і нам не дають. Її чоловік: - Та потвора сказала ж, що такої нації немає. А ми є. І ми будемо. А він здохне.
Весь мій будинок зараз в паркінгу. Сирена. Ще позавчора тут було порожньо. Вчорашня трагедія знову мобілізувала. Тут діти і старші люди. Немовлята у візочках. Собаки на руках. Дідусь, який погано ходить і його обережно, під руку, веде юнак. Маленька дівчинка з великою лялькою в руках. Два хлопчики грають на лавці в якусь настільну гру. Чоловіки і жінки в телефонах.
Поруч зі мною жінка. - Мій чоловік був в Афганістані.
Я мовчу. Вона мені: - Я знаю, що там робилось таке, як у нас в Україні. Я все життя прожила з людиною, яка через це сходила з розуму. Він заспокоївся лише тоді, як народилась онука…
Вона детально розповідає мені про своє життя. Про те, що зробила планову операцію. Що рік тому переїхали в нову квартиру.
Потім каже:
- У мене мама і рідний брат в Росії.Син брата, мій племінник, військовий.
- Спілкуєтесь?
- Ні. В перший день війни я їм подзвонила. Вони мені сказали: що ти придумуєш? Це ви себе самі обстрілюєте. Я їх послала. Зразу на хєр. Я сказала, що мої діти в підвалі. І от цього я їм ніколи не прощу! Потім я їм надсилала фото з Бучі. А вони мені сказали, що це все направда.
- А племінник де? Не у нас випадково?
- Може, і у нас. Не знаю. Якщо жити не хоче, то нехай воює. Я - росіянка. Все життя тут прожила. Мій чоловік з Вінниці. Я на Майдані була. Я люблю Україну. І я думаю про те, що моя мама не вірить мені, а вірить Путіну. І це жесть.
Ми п‘ємо каву. У нас тут поставили кавоварку. І у нас є вай-фай. Не повірте, якийсь чоловік, сусід, поставив і всім роздав пароль
