За тиждень до другого туру президентських виборів у Республіці Молдова у спостерігачів немає впевненості в тому, що вони знають прізвище переможця. Цікаво, що перед першим туром все було зовсім інакше. Головною темою обговорення було те, в якому турі виборів переможе нібито приречена на успіх президентка Республіки Молдова Мая Санду, а успіх європейського референдуму навіть не обговорювався.
Однак реальність виявилася зовсім іншою. Підсумки референдуму балансували на межі провалу євроінтеграторів майже всю післявиборчу ніч. Врятувати ситуацію допомогли виключно голоси молдавської діаспори, але виборці у самій Молдові проголосували проти Європи. Мая Санду стала першою у першому турі виборів, однак у неї не так вже й багато шансів збільшити свій електорат. А от у її конкурента у другому турі, кандидата соціалістів й колишнього генерального прокурора Александра Стояногло такі шанси є.
Багато хто схильний пояснювати проблеми молдавських реформаторів економічними проблемами останніх років, які до того ж збільшилися у звʼязку із російсько-українською війною. Але, як на мене, це занадто просто. Головні проблеми сучасної Молдови не у гаманцях, а у головах тих, хто голосує проти європейського майбутнього своєї країни.
Головний мотив такого голосування — страх. Елементарний страх перед війною і руйнуваннями. Молдова неподалік від України і кожний її мешканець бачить, яку ціну сплачує сусідня держава за свій цивілізаційний вибір. Так, Україна опинилася перед дверима ЄС — і Молдова разом із нею — але поки що Україна гине перед цими дверима. Так навіщо ж Молдові президентка, яка підтримує Україну і відмовилася від хороших стосунків із самим Путіним?
Але до цього страху додається ще й проблема відсутності розуміння «що таке Молдова» взагалі — і це проблема останніх трьох десятиріч.
Так, сучасна Молдова — це колишня частина однойменної румунської провінції, обʼєднана із частиною колишньої Молдавської АРСР у складі УРСР. І як прото-держава у своїх міжнародно визнаних кордонах вона відбулася не як старовинне князівство — бо це князівство і стало одним з фундаторів сучасної Румунії, а саме як Молдавська РСР. Таким чином, всі ці три десятиріччя візія майбутнього — це розкол між тими, хто дійсно налаштований на майбутнє й хотів би збереження незалежної Молдови, а не її повернення у статус частини румунської провінції і тими, хто налаштований на радянське минуле, бо впевнений, що поза Молдавською РСР ніякої Молдови просто немає. І ця криза мислення досі не подолана — а тому й немає можливостей створити єдину політичну націю, а є розкол між політичною нацією, яка ще не може усвідомити себе і «совком», який просто хоче залишитися під російським — ну тобто під радянським протекторатом.
Вибір президента 3 листопада можна було б назвати історичним, якби не парламентські вибори наступного року — а ці вибори можуть перекреслити президентські, навіть якщо на них переможе Мая Санду. Молдовський політичний процес так і буде хитатися із тенденцією безкінечного маятника — так, як донедавна хитався український політичний процес, коли представники проєвропейської націонал-демократії час від часу змушені були поступатися владою прихильникам проросійських сил або демагогам-популістам. Ба більше — я не виключаю, що саме таким український політичний процес буде і після війни. І якщо Європа не проявить політичної волі, а Україна і Молдова не виявлять рішучості у подоланні корупційної спадщини і зменшенні впливу «совкового населення», обидві сусідні країни на десятиріччя застрягнуть у некомфортній «сірій зоні» із перспективою повернення під російський вплив.
