Хтось написав мені, що я мав би нарешті по-справжньому усвідомити себе вихователем свого народу.
Посміхнутись у відповідь чи сказати щось, що думається насправді?
Я й подумати ніколи не наважився б про те, щоби стати вихователем свого народу, а заодно й людства. Як відомо, кожен без винятку, хто призначає себе вихователем свого народу, стає у своїх очах і вихователем усього людства.
Моя справа – розважати людей своїм патяканням.
Я, до того ж, усвідомлюю, що звертатися до них із будь-якими закликами треба вміти – одного палкого бажання мало. В подібних випадках занадто палке бажання може навіть заважати справі.
Що значить вміти? Крім іншого, треба знати закони людського сприйняття. Знати, наприклад, що прямі звертання, гучні, надсадні, ба навіть ніжні заклики можуть тільки відштовхувати публіку.
Це ціла технологія. Нею стихійно, без допомоги науки, володіють лише рідкі таланти, а звичайний автор має все це ретельно вивчати.
Це – професія. Справжній професіонал знає, наприклад, якої шкоди українській справі завдала й продовжує завдавати така національна особливість, така вада, як пишномовність. Він знає походження цієї вади, її історію, її пригоди, знає, як це все пов’язане із українським народництвом, в якому трагічно загрузло сучасне українство.
Автор того листа закликає докласти зусиль до «актуалізації українського ритуалу». Він вважає це «простою-найпростішою» справою й сумує, чому за неї не беруться ті, хто, на його думку, мав би…
Та тому й не беруться, що добре знають, яка це насправді складна справа. Вона така складна, кажу я собі, що краще про неї й не думати, щоб не смішити тих одиниць, котрі щось петрають у житті.
Коли, мені, бувало, доводилося у якості редактора замовляти автору-початківцю якийсь твір, де мова мала бути про ту ж Україну, або Росію чи Руританію, то перше, що я казав, було ось це: «Перед тим, як написати перше слово, забудь(те), що ти її любиш, свою Україну чи Руританію».
У такій любові може зізнаватись і страшно воліє зізнаватись з ранку до вечора будь-який телепень, котрий тільки те й уміє, що її, тобто Неньку (обов’язково велика літера!), любити. Більшість таких її для того й люблять, щоб нічого для неї не робити. Навіщо, мовляв, щось для неї робити – достатньо й того, що я її кохаю й закликаю до того усіх.
І таких – переважна більшість серед гарячих патріотів будь-якого краю в усі часи й у всьому світі.
Люблю інколи дратувати своїх такою промовою за чаркою:
«Найгірше село у світі – моя Рябина. Найгірша місцевість у світі – моя Слобожанщина. Найгіршій нарід у світі – мої українці. Найгірша країна у світі – моя Україна. Та інших у мене, на жаль, немає».
