...який розвели Катя Чілі та інші достойники навколо ханукії на Майдані в Києві.
Краще розповім історію з мого життя. Не так давно спіймав себе на відкритті - шкільні вчителі, які прищепили мені любов до української мови, були євреями.
Їх було троє. Усі — чоловіки. І жоден не викладав українську в нашому класі...
* * *
Це був початок 60-х років минулого століття.
Виріс я на північній околиці Києва, у російськомовній сім’ї. Але місць у російській школі не було, тож батьки змушені були віддати мене до української. Звикав важко, бо навчальна програма не була розрахована на тих, хто ніколи не говорив українською. Я її розумів, але все ж вважав “принуділовкою”.
1.Усе змінилося в четвертому класі, коли викладати арифметику в нас почав немолодий ветеран війни Василь Юхимович. Він мав розкішні сиві вуса, вдягався у модний в хрущовські роки полотняний піджак, з під якого виглядала дивна сорочка без коміра, але з зав’язочкою під шию. Щось схоже на вишиванку, але без вишивки.
Він буквально зачарував нас, бо перетворив уроки арифметики на веселі подорожі у країну цифр. А ще у нього була магічно гарна українська мова, пересипана дивними, не знаними мною раніше українськими словами - “авжеж”, “далебі”, “натомість”.
Його тембр і манера нагадували мені “Діда Панаса”, улюбленця тогочасних дітей, який щовечора по радіо, а потім по телевізору розповідав “вечірню казку”.
З певного часу вони в моїй пам’яті злилися в одну особистість, і я, малий, навіть підозрював, що саме дід Панас веде в нас уроки математики.
Згодом я дізнався, що учитель арифметики має єврейське прізвище. А через багато років прочитав, що й легендарний Дід Панас- відомий актор Петро Юхимович Вексляров був представником того самого древнього народу...
2. Із сьомого класу світову історію в нас почав викладати Михайло Йосипович Вайнштейн (чи Бронштейн, уже точно не пам’ятаю).
Він був нашим улюбленцем (особливо - дівчат). Завжди в темносиньому костюмі з краваткою і білою хустинкою в нагрудній кишені, завжди акуратно підстрижений, з блискучою лисиною, він стрімко, як театральний актор входив до класу і без жодної паузи, ще не дійшовши до кафедри починав свою оповідь: “Рано вранці 21 жовтня 1805 року адмірал Нельсон стояв на містку британського флагмана “Вікторія” і вдивлявся в горизонт...”
Він говорив 43 хвилини без упину, потім давав домашнє завдання і під оплески класу так само стрімко виходив за двері.
Його українська була бездоганна. Але - незвична. Зовсім не така, якою говорила більшість учителів у школі і яка звучала в радянських фільмах. Це, мабуть, було справжнє ораторське мистецтво.
І вже набагато пізніше, у зрілому віці, я підсвідомо копіював його манеру, фразеологію й інтонації, виступаючи перед людними аудиторіями.
3.Школярем я писав вірші. Навіть представляв школу на міському конкурсі юних поетів, де розділив з переможцями 2-3 місця. Але писав російською.
Утім одного разу, напередодні 9 травня вирішив відзначитися і написати щось українською. Про війну, звичайно. Вірш показав своїй вчительці російської мови, яка заохочувала це моє хобі. Вона сказала, що віддасть мій витвір “на рецензію” завучу, Борису Феліксовичу, який викладав українські мову й літературу в паралельних класах.
Завуч запросив мене до себе до кабінету. Тепер я розумію, що то була не поезія, а суцільна ганьба, “датське віршоплетство”, але тоді очікував, що мене похвалять.
Борис Феліксович Косинський був високим, худорлявим чоловіком в окулярах з тонкою металевою оправою. Він говорив тихим голосом з якимось ледь помітним акцентом. Про якість вірша нічого не сказав, зауважив лише: “Ось тут у тебе написано “брудна війна”... Це якось не дуже пасує до Дня Перемоги...”- “Ну чому ж, - спробував виправдатися я і перейшов у наступ. - Ви ж ветеран, скажіть, хіба війна не брудна штука?”
Після моїх слів він повільно встав зі стільця, підійшов до вікна, щось довго виглядав на вулиці. Потім повернувся і з винуватою посмішкою відповів: “Мабуть ти правий... Іди вже, урок починається”.
Згодом у нас було ще кілька розмов. Він питав, чи пишу я ще вірші українською? Чи читаю сучасних українських поетів? Я не писав і не читав, бо вірші Тичини й Рильського в шкільній хрестоматії мене геть не гріли.
Тоді він назвав мені адресу магазину в центрі Києва, де можна купити сучасні поетичні збірки (я думаю, це був магазин “Поезія”). Утім я скористався його порадою лише, ставши студентом факультету журналістики КДУ.
Я дуже шкодую, що він не викладав українську нашому класі.
Востаннє ми бачилися, здається, на випускному вечері. Борис Феліксович подарував мені тоненьку книжечку віршів юного київського поета, який помер від тяжкої хвороби у 16 років. Не пам’ятаю, на жаль його прізвища. Пригадую лише, що поезія ця була схожа на японські хайку і один з віршів починався словами: “Мені наснилося, що на Хрещатику замість квітів посіяли жито...”
Образ золотого житнього поля на Майдані перед консерваторією супроводжує мене все життя. І, працюючи в київських газетах, я кілька разів повертався до нього в своїх публікаціях...
Борис Феліксович і сам був тяжко хворий. Він помер, коли я вчився на третьому курсі. Я присвятив йому вірш, який починався словами: “Умирают ученики, словно листья падают с кроны. Умирают учителя — это нам подрубили корни...»
* * *
Пишаюся вами, мої вчителі. Ви були справжніми українцями...
