Можна скільки завгодно повторювати, що, мовляв, війна, тож треба відкласти убік все інше. Але для людей із заплющеними очима реальність незмінна.
Насправді ж вона динамічно змінюється, і відтак оті, хто "в країні сліпих примружили бодай одне око", прокидаються в незнаній ситуації, і прикро дивуються: "А що пішло не так?".
Гадаю, що заспокійлива колисанка про "не на часі" тотожна старому, як світ, принципу – "війна все спише". І вочевидь у цій меланхолійній мелодії зацікавлені не ті, хто на своїх плечах двигає важкий і гіркий тягар боїв, а ті, хто має і ресурс, і можливості для того, щоб у "слушний момент" реалізувати давно сплановане і бажане.
Маю цілком певну підозру, що історія з "Великим будівництвом" замість "Великої оборони", замовчуванням владою очевидності реального зіткнення з російським монстром, Чонгар, скомпрометована розвідка, "злита" ракетна програма (список можна продовжувати до безконечності), почалася набагато раніше, ніж ми собі уявляємо. Її джерела слід шукати, звісно, у 2019-му, коли українські виборці фактично дали "пас" північному сусідові, обравши будь-кого, "лише не Порошенка". І справа тут не у прізвищах, а, радше, у, як здавалося сценаристам цієї вистави, здатності обранця домовлятися з Росією про перетворення України на таку собі Білорусь.
Хтось із закордонних аналітиків висловив, як на мене, дуже резонне припущення, що вторгнення в Україну готувалося на рік раніше, — навесні 2021 року. Саме тоді мали б бути реалізовані таємні домовленості, обсмоктані до дрібниць Зеленським і Патрушевим в Омані, саме тоді "українське питання" в Кремлі курував ще Дмітрій Козак з його чудовим недавнім досвідом "спецоперації" у Молдові.
Але, припускає автор цієї версії, пандемія не зважила на ці плани. Війну відтермінував коронавірус.
А вже у час пандемії оприявнилося, що Зеленський налаштований у будь-який спосіб узурпувати якомога більше владних повноважень. Пригадаймо лише історії з Конституційним судом, свавільні рішення "скаженого принтера" монобільшості у парламенті, досудові вердикти у виконанні самого Зе з приводу "справи Шеремета", вседозволеність "слуг" у поводженні не тільки із законами, але й з власними виборцями. Саме тоді президент свідомо перетворив РНБО з дорадчого у, по суті, каральний орган, з надзвичайними повноваженнями, які застосовувалися здебільшого проти опонентів наразі квазіавторитарного режиму.
І, знаючи (у всякому випадку, підозрюючи), що Путін не відмовиться від своїх планів вторгнення, стоп’ятсот разів попереджений іноземними партнерами та розвідслужбами про загрозу з північного сходу, Зеленський жодного разу не використав ні власних повноважень, ні інструменталізованої ним РНБО для зміцнення обороноздатності країни. Навпаки, українська влада працювала на дискредитацію тих, хто бажав нам допомогти, постійними вихлопами на кшталт "Чому ми досі не в НАТО?". Навпаки, всі, хто мав можливість, дорвалися до дерибану державних фінансів на "Великому будівництві". Не йде мені з пам'яті фраза Зеленського: "Ми можемо збільшити армію у 2-3 рази, але тоді не зможемо будувати дороги"(!).
24 лютого, здавалося б, повернуло владу до реальності. Але не надовго. Бо той, хто "не втік", не облишив давніх планів стати "маленьким путіним". А карта лягала чудово. В умовах воєнного стану можна "закручувати гайки", як заманеться, все списувати на війну. Ба більше, патріотична опозиція, розуміючи серйозність ситуації, сама запропонувала перемир’я на політичному фронті. Та головне, що приклад мільйонів українців змусив популіста, готового до "зустрічі посередині" з Путіним, осідлати патріотичну хвилю. А коли мова зайшла про реальні астрономічні кошти допомоги Заходу, то "квартальні" просто таки умліли перед перспективою небаченого досі "розпилу".
Для публіки вигадали "не на часі", опозиційні телеканали заткнули, протизаконно позбавивши доступу до ефіру. І прозондувавши, що більшість сяк-так ковтає глевкі млинці маніпулятивних ІПСО, зважилися до решти зачистити опозицію. Мета виправдовує засоби, — ось "чудове", на думку сценаристів цієї комбінації, пояснення "казусу Медведчука". Їм навіть у голову не приходило, що фігура, на яку вони поставили у цій брудній і нечесній грі, скомпрометована ущент. Принаймні в уявленні більш-менш притомних громадян.
Чому Зеленський так наполягав (і далі наполягає) на "особистій зустрічі, без посередників" з Путіним. Чому, коли Буданов твердить, що з новим озброєнням маємо всі шанси у вересні зайти в Крим, Зеленський раптом заговорив про мир на умовах "позицій 23 лютого?". Бо йому потрібне будь-яке перемир’я.
Навіщо? В умовах воєнного стану він не зможе скористатися унікальним рейтинговим шансом, і не проведе вибори. Йому дуже потрібна у парламенті не просто монобільшість, а абсолютна більшість. Йому дуже хочеться саме зараз, коли всупереч реальним діям Банкової, але завдяки пасіонарності та героїзму ЗСУ, країна чинить шалений опір, коли ворога відкинуто від Києва і Харкова, — прокрутити оборудку і з виборами президентськими. Аби фактично обнулити перший термін, і отримати кілька бонусних років. Гадаю, що таке "не на часі" найважливіше серед усіх. Воно гарантує нам зовсім не ту країну, яку ми мріємо мати після поразки та деконструкції путінської Росії. Країну з "пліснявим амбре авторитаризму", як ото написав Віталій Гайдукевич.
Тому насправді для Зе! не "не на часі", а у цейтноті… Влада ж - "це наркотик, хто бодай раз спробував, отруєний нею назавжди", - казав Черчилль.
Бо після перемоги (не плутати з перемир'ям!) над Москвою, — невідворотної й справедливої, — Зеленському пригадають дуже багато речей. Це буде не один "Іловайськ", як у Порошенка. "Список Зеленського" обіцяє бути довшим і скандальнішим. Логічно, він не сприятиме другому термінові.
Що ж, якщо Зе! із задоволенням сприймає порівняння з Черчиллем, то мусить смиренно змиритися і з тим, що переможець нацизму з тріском програв перші ж повоєнні вибори.
