У нас немає чогось, або ми не стали кимось, або не досягли більшого не завжди тому, що не маємо можливостей. Ні, ми просто недостатньо сильно захотіли їх:
1) побачити;
2) використати;
3) напружитись та вижати з себе більше, ніж, здається, можемо.
Бо насправді можемо.
Світові лідери давали нам три дні. Два роки тому - три дні, на те, щоби ми впали перед росіянами. Начебто враховані були співвідношення сил, слабкість нашої влади, неготовність нашого народу, чия свідомість була затьмарена заспокоюваннями, що то тільки "навчання". Гради на кордоні, націлені в наш бік - "навчання". Заспокойтеся. Не нагнітайте.
Тобто попри цілком серйозні розрахунки що світу по відношенню до наших спроможностей, що ворога - ми змогли. Ми здивували.
Тут вже справа не в обставинах, а в якостях особистостей, де хтось сховався - а хтось вийшов замість нього наперед і показав майстерклас. Де хтось зневірився - а хтось перевернув уявлення про те, що таке неможливо. Хтось не побачив іншого виходу, як домовлятися - а хтось рішуче від домовлень відмовився. А все тому, що власні можливості побачив та використав.
Одна людина пише жалісливий допис про те, як їй погано в Швейцарії, бо живе на соціалку, навкруги всі чужі - а друга їй наводить приклад, що в подібних умовах йшла і заробляла, а потім навіть відкривала власний бізнес. Бо хотіла і робила. Умови майже рівні - тип мислення різниться.
Дві країни-сусіди Росії в схожих умовах можуть вести себе по-різному. Білорусь здається без бою, Україна гризе горлянку за своє.
Одна людина в 50 вважає себе старою - інша в 60 повертається з фронту та починає життя спочатку.
Один відвик бачити свої сильні сторони - інший каже "що ж ти робиш, ти ж вмієш, знаєш і можеш?!"
Неможливе - можливе. Бо завжди, нехай одиниці, а знайдуться, хто доведе зворотнє. І близькому оточенню, і цілому світу.
У мене є якийсь внутрішній "стоп" щодо сьогоднішньої дати. Бо в далекому 2014-му ВЖЕ були перші загиблі від нападу росіян. ВЖЕ були люди, які втратили домівки. ВЖЕ були біженці, поранені, скалічені, загиблі. Річницю треба рахувати звідти. Ми ж не росіяни, щоб відділяти 8 травня від 9 травня, переносячи дати "під себе" суто по політичним причинам, чи не так? Чи не було вторгнення росіян в Луганськ десять років тому? Чи Луганськ не був нашим українським містом? А Донецьк? Чи не було того першого напруженого дня в Криму, коли стало зрозуміло, що його забирають? Чи це були не наші міста і не наші люди?
Сказали би просто, що не помітили тоді нічого з цього. Не вразило. Не до всіх ракети прилетіли. Ось чесно.
А щодо головної думки допису - опускають руки тоді, коли використали всі наявні можливості. І я не про поле бою зараз, бо хто я, щоби там розумітися? Я про кожного з нас. Про історію кожного з нас.
Побачили?
Використали?
Змусили себе?
Або ще є над чим працювати?
Бережіть себе.
