Ну, як приблизно у далекі вже роки пізнього СРСР відловлювати її із закордонних "голосів" поміж кагебістські глушилки. І нема на те ради.
Ось, до прикладу, нинішня новина про те, що, мовляв, Путін розпочав широкомасштабне вторгнення в Україну усупереч запропонованій заступником глави своєї адміністрації Дмітрієм Козаком угоди, начебто досягнутої ним на перемовинах з Україною. Угода, як стверджує Reuters, передбачала відмову Києва від курсу до НАТО.
А тепер запитаймо себе: а чи знало українське суспільство про деталі цього документа? Чи погодилося б воно на його імплементацію? Тим паче, що заперечення пронатовського курсу є прямим порушенням Конституції?
Зате ми достеменно знаємо, хто з українського боку контактував (і контактує?) з Дмітрієм Козаком. Андрій Борисович Єрмак.
Отже, відкинувши можливі підозри у кремлівському "вкиді" (Reuters зазвичай достеменно перевіряє джерела), маємо таке. За спиною українців провадилися перемовини з агресором де факто (бо війна триває з 2014-го), у яких допускалися поступки з прямим порушенням конституційних новел.
Написане – ще один пазл до картини, яка, сподіваюся, незабаром буде завершеною. Картини доволі сумнівних вчинків глави президентського Офісу, які давно мали б отримати не тільки моральну, але й правову оцінку.
Попри жарти, що успішний контрнаступ ЗСУ на Харківському напрямку став саме таким, бо про нього не знали в ОПУ, видається, що саме так воно й було. Джерела стверджують, що Офіс усіма силами намагається "очолити" процес, попри відсутність на те повноважень. І будь-яка умовно політична активність військових одразу ж, м'яко кажучи, викликає болісну реакцію публіки на Банковій. Попри вигуки про "єдність" перед лицем загроз, підлеглі Єрмака щоразу докидають полінець у кострище жаристого конфлікту.
Не встиг Залужний із Заблоцьким викласти на державному (!) ресурсі своє бачення проблем воюючої країни, як ні сіло ні впало мережами почав гуляти меседж про особливі заслуги Сирського на Харківському напрямку. Питань немає, але навіщо кидати політичні головешки у середовище вищого командування? Щоб що? Навіщо відкидати запропонований Залужним список для нагородження лише через те, що у ньому фігурує прізвище генерала Марченка? Чому? Невже на Печерських пагорбах ліпше орієнтуються у тому, хто гідний відзнаки, а хто ні? Радше причина інша – у політичних смаках і симпатіях, у тому, що Банкова вже розпочала передвиборчу кампанію. В умовах війни, розрухи й перед жорсткою, як ніколи, зимою.
Я не переконаний, що маю цілковиту рацію, але недавня історія з підозрою та арештом ексочільника Харківського СБУ Романа Дудіна теж відгонить не парфумами. Його відсторонено буцімто за "втечу до мами" та "державній зраді". Натомість він звинувачує Андрія Єрмака, Олега Татарова та Вадима Слюсарєва у співпраці з ФСБ. Мої знайомі, що ближче знають ситуацію, розійшлися у поглядах. Одні стверджують, що насправді Дудін запобіг здачі Харкова, інші кажуть про його свавілля та нечесність. Що ж, слідство скаже своє слово. Але характерна деталь: прецедент Дудіна виник на тлі переслідування генерала Кривоноса за підготовку спротиву російському десанту у Жулянах. І тепер Дудін має аргумент: з ним повелися точно так, як і з Кривоносом. Отож, ситуація виникла не на пустому місці, ґрунт для неї створено в ОПУ.
Схоже, але з поворотом "до навпаки", відбувається і з обшуками у волонтерів. Тільки тепер Банкова має на меті вимазати "одним миром" і своїх ставлеників у Запоріжжі, які крали "гуманітарку" тисячами тонн (22 морські контейнери, 389 залізничних вагонів та 220 вантажівок), і доброчесних людей, на плечах яких направду наші ЗСУ стали такими, якими є. Тобто мова йде не тільки про "димову завісу" для заступниці губернатора Злати Некрасової та секретаря міськради Анатолія Куртєва ("Слуг народу", між іншим), а про дискредитацію унікального явища в українській історії – тотального волонтерства мас. Найгірші підозри – те, що ОПУ хоче контролювати усю допомогу, що надходить в Україну, через "своїх" "волонтерів-смотрящіх".
Отож, у центрі цих всіх "неначасних" історій бовваніє демонічна постать Андрія Єрмака. Вочевидь, його посада є свого роду громовідводом від ударів, призначених його патрону. Але, як на мене, глава Офісу президента вже давно перебрав можливу дозу негативу, і тепер українці мають право запитати главу держави: за які такі особливі заслуги чи з яких інших причин цей чоловік досі "не перший, але й не другий"? І доки триватиме цей незрозумілий статус кво?
