Минулоріч навесні у Львові, таксист що підвозив мене на вокзал, не міг пригадати, а що ж такого сталося в Одесі 2 травня 2014. Прямо так і спитав. Я злегка прифігіла, бо не знала як зреагувати. Потім вдруге прифігіла, бо не знала з чого почати, щоб відповісти.
З якого моменту починати. З того, коли декілька місяців поспіль моїм містом ходили оці страшні і небезпечні кодла з триколорними ганчірками.
Чи може з 19 лютого 2014, коли під будівлею ОДА сталося побиття людей, що опинились фактично у пастці, організованими групами тітушні, яких привезли автобусами з південної частини Одещини.
Чи може почати з 3 березня 2014, коли купка відчайдушних людей відстояла український прапор на щоглі перед державною установою, де в цей час мала відбутись сесія облради, на якій зрадники зробили спробу «проголосувати» за «онр» (до речі, є похвилинний часопис тих подій).
Чи може почати з маршу футбольних фанів, які 2 травня зібралися на Соборній площі, беззбройні, лише з жовто-блакитними прапорами. Вдягнені не для вуличних боїв. І натомість організовані колони проросійських бойовиків, екіпійованих, готових до бійок, в супроводі продажних міліціантів (це вже потім вони стали називатись поліцією, велика частина з них пізніше не пройшла переатестацію, але поновилася через суд). І у проросійських бойовиків, і у міліції тоді був червоний скотч на рукаві, як ідентифікація «своїх».
Чи може почати з Ігоря Іванова, хлопчини з Правого Сектору, який загинув першим в тому замісі, що став кульмінаційним в цьому протистоянні. Чи може з дівчат та жінок, які носили бруківку в прапорах, передаючи цю нехитру зброю захисникам української Одеси. Та майстрували коктейлі Молотова в пляшках з-під пива.
Я не знала з чого почати. Моя відповідь була не такою стройною, як колони російських бойовиків в центрі міста в той день. Моя відповідь не могла передати всю важливість того що сталося, коли звичайні хлопці, серед яких була купа моїх знайомих, поставили крапку на сторінці під назвою «рская вєсна».
Але щороку це фантомні болі.
Щороку доводиться пояснювати одне і те ж, як робот, тим, хто гундить про трагєдію, в якій «пагіблі люді» (маються на увазі ті, хто декілька місяців на куликовому полі намагався підірвати державний устрій).
Ви відверто заколібали.
І ті, хто плаче за «пагібшими», і ті, хто типу за Україну, але не можуть без спроб вигуляти свої білі пальта. Відверті та латентні ідеологічні інваліди.
Бо щороку одне і те саме - тема так званих «вшанувань».
Та давайте вже в кожному місті влаштуємо «вшанування» колаборантів *табличка «сарказм», які так хотіли померти в раші (їх мрія здійснилась, але є нюанс).
Для мене це день, коли я вшановую памʼять незламних одеситів, які довели всьому світові, що Одеса - це українське місто.
