Українсько-російська війна, попри всі жахіття і страждання, завдані окупантом, таїть у собі, на перший погляд, очевидний, та у реалі – напіврозмитий, болісний, зате позитивний аспект. Для самих українців він вже став звичним елементом світогляду, тактильним, "простим, як борщ", для інших народів – наразі не надто, але з тенденцією до повного розуміння і сприйняття. Аспект, як не дивно, позитивний, я б навіть сказав, — цілющий.
Це – переосмислення Росії. Тієї Росії, яка існувала у мізках переважної більшості українців до 24.02.2022 вже немає і не буде ніколи. Росії, яка впивалася місією "старшого брата", насаджувала власні культурні та укладові стереотипи, грала м'язами "миротворця" на пострадянському просторі й не тільки, демонструвала пиху і "нєпабєдімость", а за потреби – виставляла на світ Божий власні стигми "побєдобєсія", - вже немає. Вона згоріла у Маріуполі, сконала разом зі своїми жертвами у Бучі, Ірпені, Херсоні. Вона пішла з димом згарищ Харкова, як і Чорнобаївки. На місці Росії у головах українців залишилася чорна діра, — утілення диявола, смерті та тліну.
Ми бачимо, як наше сприйняття путінської (та й не тільки путінської, Росії назагал) недоімперії поступово стає світовим мейстримом. Причому, в країнах, які зазвичай ставилися до Московії як до рівного партнера, а іноді навіть до межі сервільно, як до майже безплатної "бензоколонки", запопадливо зазираючи у вічі "доброчинцю", вибачаючи його дрібні "витівки", списуючи їх на "незрозумілу російську душу". Все там було зрозумілим і прочитуваним, ось тільки людська легковажність і лінощі, поза тим, навіть якась неприпустима безпечність, не давали упізнати сатанинської природи цього монстра, вкритого шатами "вєлікой русской культури", залитого сусальним золотом і смердючим газом. Зате дешевим.
Ми бачимо, як наше сприйняття путінської (та й не тільки путінської, Росії назагал) недоімперії поступово стає світовим мейстримом. Причому, в країнах, які зазвичай ставилися до Московії як до рівного партнера, а іноді навіть до межі сервільно, як до майже безплатної "бензоколонки", запопадливо зазираючи у вічі "доброчинцю", вибачаючи його дрібні "витівки", списуючи їх на "незрозумілу російську душу"
Тепер прийшло болісне, зате цілюще прозріння. Схоже, як колись ексвіцепрезидент США Дік Чейні побачив ув очах Путіна три літери (КГБ), майже усі цивілізовані народи ретельніше придивилися до лику Росії й вжахнулися від вигляду цього виродка. Світ, який живе майбутнім, раптом усвідомив, що у тому "завтра" немає місця для російського середньовіччя, що, опікуючись екологією земної домівки, слід також подбати, щоб десь у кутку не завалявся напіврозкладений труп щура, який будь-якої миті може отруїти мізки мешканців своїм гнилим смородом. Що смертельно небезпечно живити цю мумію, озброєну ракетами та ядерними бомбами грошима та ідеями, бо та завжди триматиме камінь за пазухою, вимагаючи не тільки "фізрозчину", але й погляду на реальність, суголосного з її архаїчними "скрєпами". А ще якихось кільканадцять років тому, після знайомства з Путіним Джордж Буш мріяв про те, щоб "тримати русскіх у нашому наметі"…
Москва стала парією, "недоторканою" через свою інфікованість злобою, садизмом, агресією і несосвітенними амбіціями "унікума". Не тільки для тих, хто чинить їй спротив чи допомагає цій важкій боротьбі. Навіть у таборі своїх "союзників" Путін і його компанія відчувають відчуженість і приховану ворожнечу. Бо можна скільки завгодно наспівувати сталінську мантру про Китай і дружбу "навєк", однак усім зрозуміло, що у таборі останніх диктатур Пекін не тільки претендує, а вже грає першу скрипку, що його "лояльність" до Росії – питання лише часу та обставин закінчення війни в Україні.
Остаточне "переосмислення" Росії можливе лише за однієї умови, яка що не день, то постає з усією своєю фатальною невідворотністю перед світом. Ця умова – перемога України над бутафорним "голіафом"
Навіть "дрібні" партнери – з табору ОДКБ – вже давно почали шукати більш надійних союзників і патронів. Особливо це впадало в око на останньому саміті "путінського НАТО", коли вірменський прем'єр Пашинян (залежний від Москви, як і його країна) не тільки шукав собі місце якомога далі від диктатора, але й відмовився підписати фінальну декларацію альянсу.
Але остаточне "переосмислення" Росії можливе лише за однієї умови, яка що не день, то постає з усією своєю фатальною невідворотністю перед світом. Ця умова – перемога України над бутафорним "голіафом". Перемога повна і безальтернативна. І йдеться не тільки про повернення до визнаних світом у 1991 році кордонів. Йдеться про розвал "федерації", утворення на її безмежних теренах незалежних національних держав. Про "розпуск" тюрми народів з подальшим відшкодуванням усім жертвам Росії (насамперед Україні) збитків, завданих імперією упродовж століть.
Я розумію усю тривалість і складність процесу. Розумію також, що світ спробує знову стати на шлях "ревізіонізму", міркуючи собі, що налагоджувати стосунки з майже сотнею нових столиць і урядів значно важче, аніж користати з наїждженої колії, яка вела до Москви. Але реалісти цілком тямлять, що у тій колії (особливо в російських умовах бездоріжжя) колеса можуть вгрузнути настільки фатально, що відтак годі вибратися з такого "комфорту".
Скажу прямо: повне переосмислення Росії неможливе без руйнації Російської Федерації.
