«Теоретично кобила, а практично не везе». Остапа Вишню, мого земляка, я полюбив за один цей вислів, а продовжував любити ще за багато речей – як-ніяк ним було надруковано їх 2,5 тисячі.
10 років, 1934-44, він провів за колючкою. «Ворог народу» – такий був офіційний вирок кожному, кому не пощастило в ті часи залишитися на волі. Йому ж було пришито дещо більше, ніж проста ворожість: підготовка терористичного акту. Повернувшись до Києва, він продовжив писати свої «усмішки», але то були вже одна легша за іншу…
Писав також щоденника. Про що? Загалом про те, яка він геть усім задоволена людина: який він радий бути щирим радянським письменником, вірним сином такого незбагненно прекрасного народу, як український, як високо він цінує його, тобто істинно народну, радянську владу, як йому пощастило, що він може сприяти побудові комунізму, як натхненно-низько він схиляється перед Росією, перед її народом, культурою, особливо літературою, із яким задоволенням спостерігає усе, що відбувається навкруги: величезні економічні досягнення колгоспів-радгоспів, заводів, шахт, із яким презирством він ставиться до закордонних українських так званих діячів культури – до цих жалюгідних запроданців, посіпак американського імперіалізму, як ненавидить підпалювачів третьої світової війни, усяких Труменів, а також, зрозуміло, вітчизняних космополітів.
Писалось це значною мірою на той випадок, коли щоденник потрапить у руки слідства «по вновь открывшимся обстоятельствам», щоб повернути його за колючку. Чоловік пройшов табірне десятиліття – і так і не зміг уяснити собі, що людей туди кидали не за щось, а навмання. А свою провину – шпигунство, тероризм, саботаж, антирадянська агітація і пропаганда вони мали вигадувати для слідства уже за гратами, під тортурами чи під загрозою тортур.
Іноді мені здавалося, що у тому щоденнику він справді був взоровою радянською людиною – і саме тому, що на словах анекдотично перебільшував свою радянськість. Віруючі прОсті знають по собі, що можна цілком щиро вдавати із себе палаючого і не соромитись свого фальшивого піднесення, бо так, бачте, треба, так заведено.
Одне місце із того щоденника, щойно його прочитав, закортіло вирвати і спалити.
«25 січня, 52. Інтересне явище. Пригородні селяни, оті, що до Києва щодня з молоком, з яйцями, з городиною – це все спекулятивний елемент. Неприємна публіка! І як тяжко колгоспним керівникам із ними! Розбещене, розхристане, не колгоспне, а спекулятивне!
Щодня вранці в двері: стук! Стук!
- Що?
- М’яса? Свининки? Молочка? Яєчок?!
Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!..
Хіба можна собі уявити справжніх колгоспниць, настоящих майстрів наших урожаїв, щоб вони стукали в двері:
- Молочка?! Яєчок?!
Вони – Хобта, Савченко, Лисенко – думають про лани, про врожай, а ці – перекупки:
- Молочка?! М’ясця?
Стук! Стук!
Коли вже вони переведуться?».
Перше, кажу, враження від цього клаптика було тяжке. Він не міг не знати, що селянам тоді нічого не платили за їхню роботу на колгоспних полях і фермах. Навпаки – сім’ї обкладались грошовими податками, хоча грошей не отримували. Грошовим податком обкладалось у тому числі кожне фруктове дерево у садибі. Сім’я колгоспника жила з городу і хліва, у якому була одна корова (не більше), свиня і десяток курок. Певну частину молока від тої корови треба було щодня відносити до молочарні в якості натурального податку. Зарізану свиню споконвіку смалили соломою, аби сало було із пахучою шкіркою. Радянська влада дотумкалась заборонити смаління під страхом майже ув’язнення: шкіру ретельно здери і віднеси державі для виконання шкіряного податку.
У селі була державна посада: фінансовий агент, фінАген по-нашому. Тобто збирач податків, які ж сам і накладав для досягнення спущеної йому зверху загальної суми. Від його ока було не приховати жодного корінця, не кажучи вже про поросятко. Людина на цю посаду підбиралась, та й сама була на неї охоча, неабияка, а страшна…
Читаючи той клаптик Остапа Вишні, я згадував своє дитинство. Сім’я була – мати, я і малесенька дитина моєї сестри. Батько не повернувся з війни, сестра перебувала за колючкою – будувала канал Волга-Дон. Мати від темна до темна на полі в колгоспі, я – на хазяйстві. Щонеділі із кошиком, у якому був кульок пшона і зо три десятка яєць, біг 7 км на ж/д станцію Кирківка. Звідтіля удосвіта відходів поїзд до Охтирки, міста, де зараз доживаю. Коли поїзд починав рухатись, я разом із такими ж хлопцями забирався на крівлю вагона – ще за хвилину до того було ніззя, бо зганяв провідник, або черговий по станції. Дехто із хлопців лежав на крівлі усі 20 км, а такі сміливці, як я, їхали усю дорогу навстоячки.
Коли це був поїзд до Харкова (80 км), він уже в передмісті проходив під парою мостів. Це для нас була чудова пригода. Міст ти зустрічав навстоячки, а щоб залишитись живим, треба було впасти за мить до того, як вагон шурхне під нього. І тримаєш перед собою кошик із кульком пшона і трьома десятками яєць. Із тим кошиком біжиш на базарь, сподіваючись до обіду все продати… Так добувались гроші на податок, на карасину (пальне для каганця), на зошити, бо вже ходив до школи. Якось із сусідом Іваном ми змовились вкрасти у матерів по яйцю, щоб підсмажити їх у кущах і пізнати нарешті, що воно таке – та яєшня.
А для тебе, Остап Вишня чи як там тебе? – Павло Губенко, я, отакий бідовий підліток на хазяйстві, був, значить, щось гидке, бо ще не виросло, а вже схоже на тих перекупок – чимчикує щонеділі до Охтирки, а то і до самого Харкова, а було б ближче до Києва, то і туди прямував би на вагоні навстоячки...
Та одного разу щось мені сказало: ти, слухай парєнь, візьми себе в руки і перечитай той клаптик спокійно. І я його перечитав і пожалкував, що з першого разу не побачив усього того, що там було. А була там така сатира, від якої Павлу Михайловичу, коли він її читав-перечитував після написання, діялось, мабуть, так, що він казав собі про можливого слідака, який буде тримати в руках той зошит: та грець з ним, будь що буде – не вирву цієї сторінки, бо так вже гарно вийшло показати, яке насправді збочення – цей радянський колективізм, ця колгоспність, для якої бідна сільська перекупка щось таке, що і слів, крім «розбещена», про неї не підібрати…
І тоді я зробив для себе те, що називається лексичним аналізом. Я звернув увагу на російські слова у тому тексті. Чому він починається російським словом «інтересне» явище, а не рідним «цікаве»? Чому автор каже про «майстрів наших урожаїв», що вони «настоящі» (російське слово), а не «справжні»? Чому вживає казенний термін «спекулятивний елемент»? І оцей вигук: «Неприємна публіка!» про перекупок… І хіба не знущання над радянським начальством у словах: «І як тяжко колгоспним керівникам із ними!»? І далі про ту «публіку», що вона «розбещена, розхристана». Це ж явно непряма мова.
Цікаво було б сьогодні прочитати цей клаптик Остапа Вишні зі сцени у якомусь із сільських клубів (вони ще є у деяких місцевостях) – який був би відгук?
