Дивитися кадри з Бєлгорода звісно приємно. Але чи наближає це нас до перемоги? Ніяким чином. Ба більше, це віддаляє нас. Бо тепер росіяни будуть показувати по всьому світу ці кадри, затіняючи результати своїх терористичних атак. Намагаючимь продавати західному суспільству ідею, що нема світла і темряви, немає агресора і жертви. І що Україна подібна до Росії. А тоді навіщо допомогати Україні..
І комусь вони це продадуть. А в результаті ми отримаємо менше допомоги. Меньше ППО. Меньше можливостей завдати Росії поразку на полі бою. А значить більше втрачених українських життів.
Ось про що я думаю, коли бачу ці кадри. Іце не дає мені можливості отримати відповідне задоволення.
Наші можливості на полі бою і в економіці повеістю залежать від підтримки партнерів. І будуть залежати надалі. Скільки би дронів не виготовляли в Україні. Тим більше, ми не зможемо нічого виготовляти, якщо Захід не буде підтримувати наш бюджет. І не дуже розумно цю підтримку втрачати. Не дуже розумно самим робити цю роботу. Заради банальної помсти
Я також хочу бачити, як палають міста нашого ворога. Але я хочу, щоб це стало результатом нашої перемоги. А не було заміною перемозі. Я хочу, щоб Росія після поразки потерпала від громадянської війни. І тоді ці кадри стануть реальністю. Масово. І ми будемо із задоволенням дивитись телевізор. Я хочу щоб вони самі пожирали один одного.
Але для почптку ми маємо завдати Росії поразки. На полі бою. І на цьому мають концентруватись всі наші ресурси.
Помста, то приємно. Емоційно. Але наш розум має бути холодним. Ми маємо бути прагматичними. Раціональними. Бо інакше ми можемо програти.
Помста то приємно. Але зараз не дуже розумно.
