Рік 1775.
На місці, де століттями гули козацькі литаври, де гриміли шаблі і лунала вольниця, тепер лиш чорний попіл. Запорізька Січ, серце степової свободи, лежала знищена. Російська імперія святкувала так, ніби видерла саму долю з рук українців. Здавалося: все, крапка, історія закрита, дух зламали. Але імперії завжди роблять одну й ту саму помилку — вони плутають тишу з поразкою. Бо тиша — це не кінець. Це пауза перед помстою.
Минув лише рік. І в ту ніч, коли навіть зорі ховалися за хмарами, з очеретів дунайських плавень виринули човни. Не турецькі, не піратські. Це йшли ті, кого росія офіційно поховала. Ті, хто згорів у вогні Січі — принаймні так думали в Петербурзі. Насправді вони не вмерли. Вони чекали. І тепер поверталися не з поклонами, а за боргами — боргами, які оплачуються вогнем.
Щоб зрозуміти, чому цей рейд став найзухвалішим актом української помсти XVIII століття, треба відчути, наскільки підлим був удар, який їм завдали. Справа не в тому, що Січ знищили.
Справжній злочин полягав у тому, як це сталося. Бо імперія багато років використовувала козаків як живу стіну — проти татар, проти турків, проти будь-кого.
І коли Крим упав, коли Туреччина ослабла, коли козацька кров більше не була потрібна… їх просто прибрали. Але страх перед Січчю був сильніший за будь-які «подяки». Бо Січ була альтернативою імперському світу. Клаптиком землі, де не існувало панів і рабів, де колишній кріпак ставав рівним серед рівних. І для імператриці ця ідея була небезпечніша за будь-яких ворогів. Вона не могла дозволити існування місця, яке доводило: що кріпацтво — не закон природи.
Тож у червневу ніч, коли козаки відсвяткували Трійцю й роз’їхались по зимівниках, острів оточило стотисячне військо Текелі. Артилерія була наведена на курені. Відступу не існувало. На раді сперечалися довго: молоді вимагали битися до загину, старші казали: це не бій, це забійня. І Петро Калнишевський прийняв рішення, яке з’їдало його потім усе життя: скласти зброю, щоб урятувати людей.
Імперія обіцяла їм шану. А дала — кайдани.
Калнишевського кинули в кам’яну клітку Соловків на чверть століття. Камеру, де він міг зробити півтора кроки вперед і один убік. Вийшов на свободу він лише після смерті Катерини та її сина. Сліпий, зламаний тілом, але не духом.
Січ пограбували до останньої ікони. Курені спалили. Архіви, клейноди, гроші вивезли до Петербурга, як трофеї над переможеним народом. І все ж — переможеними козаки не були. Ті, хто не змирився, вибрали не покору, а вигнання. Близько п’яти тисяч людей — з родинами, з останнім майном, з пам’яттю про знищений дім — пішли туди, де росія не могла їх дістати: за Дунай. До султана, з яким вони билися двісті років. Але краще жити поруч з колишнім ворогом, ніж під владою теперішнього. Турецький двір прийняв їх уважно. Бо ворог імперії, який сам шукає твого захисту, — це не тягар, це подарунок.
Так народилася Задунайська Січ — Україна в мініатюрі, перенесена у плавні. І поки в Петербурзі реготали, уявляючи, як «жалюгідна купка вигнанців» доживає віку серед очерету, козаки вже працювали над тим, що зможе вкусити імперію страшніше за будь-яку армію. В гущавині плавнів, під сонцем і комарами, в туманах і трясовині запрацювала таємна верф. Ніяких величезних кораблів — їм потрібні були чайки. Ті самі страшні, невловимі, мов зграї морських примар. Легкі, швидкі, майже безосадні човни, які могли проскочити там, де російський корабель застряг би на мілині.
Чайки будували з місцевого лісу. Залізо добували так, як уміли: чесно купували або «чесно позичали» в необережних караванів. Турецькі паші дивилися в інший бік — підтримувати офіційно не можна, але закривати очі на те, що шкодить росії, — дуже навіть можна.
Поки імперія ділила українські землі й святкувала перемогу, в дунайських хащах народжувався флот помсти. Десятки чайок, сотні людей, загартованих у боях, людей, яким уже не було чого втрачати. І одна мета — покарати тих, хто спалив їхній дім.
Їхнім ударом мав стати Херсон — нова імперська база на щойно загарбаних козацьких землях. Пихата мрія Потьомкіна. Майбутній центр Чорноморського флоту. Удар по Херсону означав: росія будує на нашій землі — ми це спалим. І козаки вийшли в море в ніч, коли вітер був на їхньому боці. Ніяких вогнів, жодного слова вголос. Лише шурхіт весел і темрява, яка стала їхнім союзником.
На світанку вони вже стояли біля лиману. Фортеця спала. Вартові, упевнені у «знищенні козаків», навіть не дивилися у море. Це стало їхньою останньою помилкою. Чайки вискочили з туману так раптово, що перші постріли пролунали тоді, коли козаки вже були в самій гавані. Вони били не по гарнізону — дали по живому серцю проєкту: верфях, складах, кораблях на стапелях. Пластуни підпалювали склади зі смолою та коноплею, чайки фальконетами розносили берегові позиції, а інші групи забирали зброю, провіант, гроші. І поки гарнізон намагався зрозуміти, що відбувається, козаки вже відходили. Жодного човна не втратили. Втрати мінімальні. А імперська база — в диму.
Потьомкін, коли почув, не міг повірити. Катерина — тим більше. Адже напад здійснили ті, хто офіційно був «мертвий». Це було приниження, яке різало по імперській гордості гостріше за шаблю. Росія кинулась зміцнювати узбережжя, розтягувати війська, будувати укріплення там, де раніше навіть не дивилися. І це було частиною козацької перемоги — змусити імперію боятися тіней на горизонті.
Та рейд на Херсон був лише першим акордом. Козаки били по Очакову, Кінбурну, перехоплювали торгові судна, звільняли полонених, нищили склади. І з кожним нападом слово «задунайці» ставало для імперії синонімом нічного жаху. Люди йшли до них з усієї України — ті, хто не хотів миритися з ярмом.
І що довели ці люди, вигнані зі своєї землі?
Що Січ — це не точка на карті.
Це спосіб жити.
Це ідея, яка переселяється туди, де є хоча б сотня тих, хто не готовий капітулювати.
Їхній флот був знищений — вони збудували новий.
Їхній осередок знищили — вони створили інший.
Їх хотіли стерти — але вони змусили імперію знову рахуватися з ними.
Історія, як завжди, любить повторюватися. Минуло двісті п’ятдесят років, і та сама держава, що спалила Січ, прийшла спалювати вже всю Україну.
Той самий флот, той самий шовінізм, той самий погляд згори вниз. Але й відповідь виявилася тією ж — асиметричною, гострою, такою, якої вони не чекали. Колись наші предки нищили російські кораблі чайками. Сьогодні їхні нащадки топлять російські фрегати морськими дронами. Крейсер «москва», що пішов на дно, — це не просто сучасна перемога. Це відлуння тієї помсти, яка народилася на попелищі Хортиці.
Український дух не горить. Козацький характер не зникає. І поки є ті, хто пам’ятає, як стояли наші предки, — стоятимемо й ми.
Історія українських козаків
