Ной відкрив ковчег, як тільки минуло сорок днів, і випустив крука. Той не повернувся, бо скоріше за все знайшов собі харч - значить, вода спала...
"Що, вороне, дивишся на мене? Хіба що свого побачив?.. "
Два погляди на мить зустрілися. Зціпилися мовчки. Потім автобус рушив з місця. Крук ще дивився вслід деякий час.
У кожного в цьому автобусі тонкі кістляві руки, на яких сильно виступають судини. У кожного запалі щоки. Кожному тут, якби погодився задерти на собі одяг вгору, можна перерахувати ребра, бо виснажений. Поголені голови схилилися до вікон, спостерігаючи за дорогою. Та біжить між полів, в'ється, як річечка.
Оля давно не чекає. З Олею два роки ніякого зв'язку, відтоді як посварилися. А потім був бій та полон. Нащо їй чекати аж два роки? Скоріше за все не знає нічого, і давно живе своїм життям. Ну, було щось, і було, нехай навіть йому здалося, що всерйоз і гаряче. Снилися йому щоночі ті її зелені очі - ну то й що? Запхає спогади куди подалі та знову на фронт. Не маленький.
Крук розрізає повітря сильним крилом. Зверху земля здається ще більш пораненою, бо ж он цяточки від вирв, і там, і ще там... Кровоточать. Скоро все заросте молодою травою, поступово зцілить порізи та затягне рубцями місця, де ступала смерть. Внизу дорога-річечка, і автобус на ній, везе людей з полону до свободи.
"Опуститися на дно та відштовхнутися. Тільки так", - їхав і думав про своє життя. Коли вони били, коли різали по руці з татуюванням, що їм виїдало очі - також думав. Клявся собі, що відштовхнеться. Кожного разу питався, чи це вже дно, а потім виявлялося, що ще ні. Наступне було ще болючишим. Але потім шлях лише один - наверх.
"Чуєш? Ти, там, наверху?" - Той, здається, супроводжував автобус. Або це вже інший, але такий самий вільний.
Роль ворона-крука здавна відома - посередник. Між цією землею та небом, між світом людей та світом богів - так колись вважали та вірили. І він наче знає про полон. Наче знає про ті зелені очі, що сняться, бо чому ж дивиться так пронизливо, заглядає у вікна, де у кожного тонкі кістляві руки та поголені голови? Кружляє над вирвами та дорогою-річечкою?
Натовп зустрічаючих наче море, поглинув звільнених. Засліпив фотокамерами, зацілував мокрими від сліз губами, вкрив плечі жовто-блакитними хвилями.
"Ти досі тут?" - Підняв очі в небо, здригнувся від вечірньої прохолоди, зчепився поглядом з тим, хто нагадав йому самого себе. Тепер би кудись в тишу, пройти через море, що плаче та обціловує, й почути, як дихає степ. Сісти прямо на землю, а то й лягти та пригорнути її, ще холодну, до себе. Загнати її під нігті, набрати повні жмені та нарешті виказати, викричати все, що накопичилося. Викричати так, щоб не залишилося ні болю, ні спогадів.
Йшов, наче два роки не ступав на ноги, йшов як вперше, бо в неволі ніколи не буде, як вдома. Ніщо й ніколи. Вибирався з натовпу повз чужі біль і щастя, що переплелися, заплуталися один в одному. Хвиля за хвилею, між людьми, прапорами, фотокамерами, приголомшений галасом, пробирався на край, щоб поринути...
... Прямо в ті зелені очі, що снилися. Очі, в яких читалися питання та надія. Такі ж заплакані, як і всі навкруги.
