Зустріч президентів Росії й України та голови Верховної Ради Білорусі у Біловезькій пущі ми звикли сприймати крізь призму російської пропаганди. Зібралися Борис Єльцин, Леонід Кравчук, Станіслав Шушкевич і розвалили Радянський Союз. Питання лише в тому, як до цього ставитися – як до «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття», за версією Володимира Путіна, або як до остаточного краху «імперії зла», за версією будь-якої розумної та порядної людини. Але сам зміст події сумнівів не викликає – вони зібралися, щоб розвалити СРСР. І в цьому полягає найголовніший міф Біловежжя.
Учасники зустрічі не мали жодного певного порядку денного на момент зустрічі. Ба більше – у них були різні стартові позиції. Леонід Кравчук прилетів до Білорусі після успіху референдуму 1 грудня. Цей референдум вирішив питання про вихід України з Радянського Союзу – тобто наблизив нашу державу за статусом до балтійських країн, відновлення незалежності яких було раніше визнано Держрадою СРСР і міжнародною спільнотою. Процес визнання незалежності України розпочався вже в ніч із 1 на 2 грудня, за кілька днів до зустрічі Кравчука з Єльциним і Шушкевичем.
Проте вихід України з Радянського Союзу ще не означав, що Радянський Союз перестав існувати. Більшість союзних республік: Росія, Білорусь, Казахстан та інші країни Центральної Азії – про свій вихід з Радянського Союзу не заявляли, російський і білоруський парламенти, на відміну від українських колег, навіть не ухвалювали спеціальних актів про незалежність. Натомість підписали договір про економічний союз радянських республік (прем'єр-міністр України Вітольд Фокін, який зараз любить представляти себе великим інтернаціоналістом і прихильником СРСР, на цьому підписанні був, але просто втік із церемонії в буквальному значенні цього слова та свого підпису не поставив). При цьому в Москві акти про незалежність схильні були розглядати не як рішення про вихід з Радянського Союзу, а як політичний хід, який повинен посилити переговорну позицію кожної окремої республіки.
Тому Борис Єльцин приїхав до Білорусі для того, щоб передати Леонідові Кравчуку питання Михайла Горбачова про те, як тепер, після референдуму, Україна бачить свою роль у складі оновленого Союзу. Те, що Україна після 1 грудня остаточно з цього Союзу вийшла, Єльцин розуміти відмовлявся.
Леонід Кравчук приїхав до Білорусі для того, щоб зрозуміти позицію Єльцина, який після провалу серпневого путчу став найважливішою персоною в Москві, але все ще не мав контролю над армією. Кравчук як досвідчений номенклатурник – причому номенклатурник з минулого – побоювався силових дій центру, якщо в Москві остаточно переконаються, що Україна не хоче приєднуватися до нового Союзу.
Станіслав Шушкевич, який організував цю зустріч, був приречений приєднатися до компромісу, який буде досягнутий лідерами України та Росії.
Почувши від Кравчука «а хто такий Горбачов?», Єльцин починає розуміти те, що сталося. Крім того, ця фраза – запрошення домовитись удвох, без Горбачова. Єльцин переконується: якщо він домовляється з Кравчуком, то отримує можливість позбутися Горбачова та встановлює повний контроль над силовими структурами. Горбачов Єльцину явно не потрібен.
Так виникає ідея Співдружності незалежних держав. Кравчук теж зітхає з полегшенням: інституції, яка могла б направити до Києва війська, наказати щось військовим, які перебувають у Києві, або запровадити економічні санкції проти України, не існуватиме.
При цьому президент Росії буквально ігнорує бажання інших республік залишитися в Союзі. Але не до кінця. Учасники зустрічі чекають на приліт до Білорусі президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва. Проте Назарбаєв залишається в Москві. У нього свої резони. Він розраховує очолити уряд оновленого Союзу та стати наступником ослаблого Горбачова. Єльцин знає про ці амбіції. Своїми домовленостями з Кравчуком він вибиває стільці і з-під Горбачова, і з-під Назарбаєва. Для кожного це чутливий удар. Політична кар'єра Горбачова завершується, а Назарбаєву назавжди доводиться розпрощатися зі своїми амбіціями союзного лідера та довго відновлювати позиції лідера регіону – сусіди знають про його прорахунок, про те, що на вирішальний для кожного з них момент перетворення союзної республіки у власне володіння Назарбаєв був готовий залишити Казахстан.
З Горбачовим і Назарбаєвим усе зрозуміло. Однак чи завершив своє існування Радянський Союз?
Єльцин так явно не вважає. Для нього і російського керівництва в цілому незалежність Росії та поява СНД – це лише можливість провести реформи без участі консервативної номенклатури колишніх радянських республік (адже реформатори при владі тільки в Росії, у всіх інших охочих залишитися в Союзі республіках при владі та сама номенклатура), а потім повернутися до нової моделі союзної держави на чолі з Єльциним. Тим більше, що Росія отримує контроль над спільними збройними силами та фінансовою системою.
Кравчук має зовсім протилежне уявлення про те, що сталося. Для нього СНД – це інструмент для розлучення, а не для об'єднання. Саме розлученням він і займається. І в Москві кожна дія українського керівництва – від створення власних збройних сил до запровадження власної валюти – сприймається як акт зради. Коли в Росії починають розуміти, у який бік рухаються Україна та інші колишні радянські республіки, Кремль береться активно втручатися у їхнє внутрішнє життя. Починається перша спецоперація з анексії Криму за участю проросійського президента автономії Юрія Мєшкова. В Україні 1994 року під відверто проросійськими гаслами «відновлення зруйнованих зв'язків» на президентських виборах перемагає Леонід Кучма. Утім усю 30-річну історію російсько-українських відносин я переповідати не буду.
Просто зазначу, що з 7 грудня 1991 року по 7 грудня 2021 року з російської сторони це завжди була історія демонтажу Української держави. Завжди. Єльцин підписував угоду з Кравчуком і Шушкевичем не лише для того, щоб позбутися Горбачова. Але й для того, щоб утримати Україну та Білорусь в одній інтеграційній структурі з Росією. І угода Єльцина з Лукашенком про створення Союзної держави Росії та Білорусі – наочне підтвердження цього. Єльцин і з нами створив би таку державу. Просто не зміг.
Чи міг Кравчук – президент суверенної держави – не підписувати угоду з Єльциним – президентом однієї з союзних республік – і домогтися того, щоб між Україною та Радянським Союзом пройшов би державний кордон, такий самий, як між СРСР і країнами Балтії? Історію не перепишеш. Страхи Кравчука є зрозумілими. Невідомо, як розвивалися б події, якби Горбачов і Єльцин об'єднали зусилля в боротьбі з незалежною Україною.
Крім того, країни Балтії пішли шляхом виведення радянських військ зі своїх територій і створення власних збройних сил. А Україна, як і багато інших колишніх радянських республік, пішла шляхом перейменування частин Радянської Армії, які перебували на її території, на українські збройні сили шляхом переприсяги військовослужбовців. Але це не була наша армія, це були люди, які служили на території України на момент розвалу Союзу. За ким пішла б більшість із них – за Горбачовим і Єльциним чи за Кравчуком? Це питання було тим актуальнішим, що всі ми тоді спостерігали, як Югославська народна армія пішла за президентом Сербії Слободаном Мілошевичем і повернула свої багнети проти Словенії, Хорватії та Боснії.
Але найголовніше, що треба зрозуміти: Кравчук зовсім не був тією людиною, яка знищила Радянський Союз. Він був президентом однієї з країн, яка заявила про вихід із СРСР – так, як про це заявили країни Балтії, країни Кавказу та Молдова. Радянський Союз знищив президент союзної республіки, яка ніколи не заявляла про вихід із СРСР, не проводила жодних референдумів про вихід, не приймала жодних актів про незалежність.
Радянський Союз знищив Борис Єльцин. Той самий Єльцин, який за три з половиною місяці до Біловежжя заборонив КПРС – саме ту силу та структуру, що об'єднувала Радянський Союз і яка за його збереження агітувала. І якщо забути про особистості, то наголосимо ще раз. Українці не хотіли розвалу Радянського Союзу, вони хотіли виходу з Радянського Союзу та власної незалежності. І на момент їхнього рішення Радянський Союз усе ще існував і був найбільшою державою планети.
Радянський Союз знищили росіяни.
