Хоча й процес може приносити певне моральне заспокоєння, і комусь це теж підходить, але ж...
Колись почула думку, що певна кількість жінок любить не бізнес - а себе в бізнесі. Хтось любить не спорт - а себе в красивому костюмі, з модним спорядженням. Хтось любить не професію - а себе в шкіряному кріслі, і щоб до тебе приходили щось просити, плекаючи твоє его. Деякі люди можуть любити себе в образі жертви, і безкінечно будувати на цьому певну репутацію - мовляв, мені так складно, я так багато роблю...
Процес може затягнути у воронку, коли про результат не думаєш. Тому його й не отримуєш, або хтось нав'язує тобі свій.
Ось ми прибираємо наслідки руйнувань від російських атак. Ми витривалі, стійкі, сміливі, але цей процес інколи видається нескінченним. Кожної ночі - на виїзди до кількох локацій, де автівки горять, поранених багато, знову вогонь, вікна вибиті. Знову і знову скло прибирається з доріг, ріжеться фанера під розміри вікон. Три роки поспіль. Ми незламні. Ми витривалі. Але чи має це стати звичним процесом, і наскільки нас вистачить?
Десь на обрії повинен бути результат. І через це особливо образливо, коли владою виділяються гроші зовсім не на ті речі, які би наблизили нас до результату. Гроші на проекти, які не можуть бути реалізовані в Покровську, наприклад. Відновлення приміщень для влади зовсім поряд з лінією фронту. Утримання великого апарату чиновників, коли він такий не продуктивний, і таке інше. Все це імітує зайнятість, але не наближає результат.
Держава - це механізм, яким керувати, направляти який, виробляти максимальну продуктивність треба вміти. Треба не любити себе у владі - а мати націлення на результат. Хоча ж вони націлені на результат (скажете ви) - але на чий? І для кого?
Ми можемо безкінечно вигрібати сміття з-під зруйнованих багатоповерхівок, прибирати скло з наших доріг, але все це свідчить також про те, що ДО вторгнення росіян був процес, схожий скоріше на імітацію діяльності. Наче стоїть драбина, по якій лізеш - але сходинки ведуть не в тому напрямку. Ти кудись ліз, втомився, відчував, що ти зайнятий - але зрештою ліз не туди. Ти займався НЕ ТИМИ речами, що потрібні.
А все тому, що любив СЕБЕ у керуванні, замість того, щоб подумати, які твої дії і вміння можуть замінити беззмістовний процес на конкретний, потрібний Україні результат.
Ось так і в нашому житті - не бачиш стратегії, не робив певні речі вчасно, не фокусуєшся на головному, замінюючи головне безліччю другорядних речей - потім часто буває почуття величезного жалю через втрачений даремно час.
Просто йти - чудово. Питання в тому, чи тобі цікаво взагалі - КУДИ ти хочеш прийти?
