Про Соборність прийнято говорити якраз під історичну дату.
Але давайте порівняємо кілька дат:
1) 1919 рік, січень. У Києві надзвичайне свято. Проголошують акт злуки ЗУНР та УНР. Майорять прапори, гарцюють на конях командири багато чисельних полків. І тільки одне захмарює свято – у Харків увійшли більшовики.
2019 рік. Усе якби добре. Реформи у розпалі. 2018 рік – вдалий. Армія – за яку гордість проймає. І тільки одне хвилює – у одного піаніста – різко зростає рейтинг.
2) 1921 рік, грудень. Героїчний другий зимовий похід закінчився невдачею армії УНР.азаром. Україна відродиться лише у 1991му.
2021 рік, грудень. Здається, що ми над прірвою. Але вірю, що цього разу ніяка місцева наволоч та зовнішній ворог – не звалять Україну.
Я ці аналогії привів для того, щоб ми могли зрозуміти – за кілька років ситуація може змінитися наскільки кардинально, що у це важко повірити.
Історія доводить – кожного дня треба дбати про країну. Щоб потім не було соромно перед дітьми.
Соборність по простому можна виразити так: це відповідальність усіх за всіх. Взаємний розвиток у межах єдиної держави.
А якщо соборність для всіх неможлива, бо ми маємо розрив етнічного поля?
Треба визнати, що ми маємо цивілізаційний розрив.
Більшість українців (за різними дослідженнями 67-72%) прагнуть жити у Європі.
Але частина, десь до 25% – хочуть союзу з Росією. Але вважають себе українцями.
Домовимося. Ті, хто з українськими прізвищами і десь схованим паспортом України в складі апалчєнія воюють проти ЗСУ – це рускіє, данчанє, расєянє. Хто завгодно, але не українці. За походженням – можливо. По факту – ні. Бо ключовий критерій визначення етнічної належності – це те, ким ти себе вважаєш.
Українці (різного походження) воюють за Україну. За право своїх дітей вчитися українською, читати і співати українською. Бо мова таки теж є критерієм етнічності.
Але деякі, які не хочуть до Європи і агресивно поводяться? Навіть до абсурду: не хочуть визнавати моє право чути українську мову від офіціанта в ресторані!
Яка у нас із ними Соборність?
То, виявляється, Соборність можлива лише для певної частини людей? Бо, ще раз – це відповідальність усіх за всіх. А яку я можу взяти на себе відповідальність за якогось телепня з ОПЗЖ, якщо він у агресивній формі хоче мене вести до Путіна?
І далі – питання питань: як далеко може зайти примус тих, хто не в соборності з нами? Примус до виконання українських законів? Поваги до мови? Неповаги до таваріщей Жюкава і Лєніна?
Зрозуміло, що права людини ми порушувати не будемо.
Але якщо ці люди не визнають за більшістю право на розвиток української мови, і усі розмови можуть бути лише до рівня «ты что па русски не понимаешь»?
Може потрібно взяти приклад з Ізраїлю? Заперечення Голокосту – реальний вирок.
Може і у нас – за підбурювання до союзу з фашистською Росією потрібно забороняти такі партії, а політикам, та і обивателям – давати хоч і невеликі, але реальні сроки?
Може пора приймати закон про заборону телеканалів, які ведуть ворожу пропаганду?
Якщо і не завтра – то наступної революції?
Наше суспільство дуже фрагментоване.
Раніше були стани: дворяни,селяни, міщани, козаки, купці і духовенство. У 1919 році УНР суспільні стани зліквідувало.
Тепер ми маємо багато фрагментованих середовищ. Ви можете одночасно бути КВНщиком, театралом, лижником, любителем зимової риболовлі, православним чи католиком.
Релігія перестала бути вирішальним і навіть важливим маркером.
Православні, протестанти, греко-католики і католики в складі ЗСУ спільно можуть начистити пику іншим православним, буддистам чи ще там кому з чечено-якутсько-рускай армії, яку нерозумні люди називають апалчєнієм Данбаса.
А ось ветерани АТО – маркер спільний. У них соборність – та ще.
І віра. У сенсі не конфесій. А віри у вищу силу. І Правду. І Україну.
І значить таки – Армія. Мова. Віра.
І тоді і Соборність.
Слава Україні!
