Багато спілкуємося з колегами щодо сценаріїв розвитку України на найближчі кілька років, і поки бачу три найбільш вірогідні напрями.
1) Уряд національної єдності
Це найпростіше і водночас найскладніше для реалізації. Найпростіше – тому що це на значний період вирішує всі проблеми влади, які накопичилися за три роки. Призначення на посаду ПМ сильного менеджера з хорошою і принциповою позицією призведе до повернення в уряд професіоналів, які сьогодні не хочуть іти маріонетками. Це покаже західним партнерам бажання реалізувати реформи, особливо якщо ПМ має досвід міжнародної комунікації. І головне – це дасть можливість наводити лад в країні.
Найскладніше – тому, що це руйнує всю звичну архітектуру, побудовану владою за три роки, і, на їхню думку, може послабити їх та країну. Парадоксальним чином, саме це рішення є рятівним колом для всіх.
Адже, на мою думку, ключова проблема зараз – не корупція чи зосередження повноти влади. Основна проблема – бардак і управлінський хаос. Немає системи формулювання задач, реалізації успішних політик і контролю їх виконання, немає ефективної бюрократичної машини, немає банальної стратегії.
Як відбувається сьогодні? Президент прагне вирішити якусь проблему (маємо прийняти як аксіому, що в даний історичний період у нас фактично президентська форма правління - можна сперечатися з цим, але змінити це ми не можемо). Він її озвучує і пропонує очевидне для нього рішення. Підлеглі поспішають це реалізувати, наскільки це можливо. Звітують, що все добре, і концентруються на інших проблемах. І таких процесів десятки, якщо не сотні. Результати всім нам відомі. Звільнення воєнкомів, міністрів, політика комеморації, податкова реформа, санкційний процес і т.д. і т.п. – все безладне і не дає реального результату.
Як мало би бути? Президент прагне вирішити якусь проблему. Він її озвучує і пропонує очевидне для нього рішення. Підлеглі, які працюють у низці конкуруючих аналітичних структур (при КМУ, НІСД, РНБОУ і т.д.) моделюють ситуації, пропонуючи різні підходи і рішення. Після закритої чи відкритої дискусії, з детальним аналізом всіх ризиків та outcomes президент обирає рішення, які варто реалізувати, і після цього виконавча гілка влади на чолі з прем’єр-міністром починає їх втілювати. Робить це системно, з конкретним планом заходів і щотижневими контролями по всіх пунктах.
Немає сенсу аналізувати, чому не відбувається так, як мало би бути – про це багато написано. Тож уряд національної єдності – це єдине рішення, яке може вирішити цю проблему. Якщо, звичайно, ми вкладаємо в це словосполучення все те, що треба забезпечити. А саме: сильний незалежний прем’єр, який/яка бере на себе обов’язок змоделювати рішення і захистити їх перед президентом; уряд самостійно без підказок реалізовує проекти, які затверджені; уряд сам виокремлює проблеми і пропонує їх рішення, і якщо кращих рішень немає, то починає їх реалізовувати; уряд захищений мінімум на рік від звільнень через політичні причини (тобто ухвалення програми дій уряду).
Іншими словами, такий уряд стає значно більш самостійним, ніж він є зараз, і може послідовно займатися формуванням і реалізацією політик. А отже, професіонали можуть спокійно заходити в нього, знаючи, що їх не звільнять через 7 місяців, що їм не будуть вказувати, як робити ті чи інші речі, клерки з ОПУ.
Якщо зовсім просто – то в якийсь момент президент має нарешті сказати «добре» тій людині, яка погодиться очолити уряд за умови самостійності в кадрових рішеннях і незалежності від ОПУ. За останні два роки на четвертому поверсі будинку на Банковій було досить багато лідерів, що заявляли це як свої умови (більше, звичайно, кандидати в міністри), і через це їм відмовляли. Тож якщо це буде продовжуватися і далі, то для нас залишиться два інших сценарії.
2) Навколо все палає, але ми гасимо пожежу піском і ганчірками
Це базова парадигма, в якій живе Офіс президента. Не тому, що погані чи працюють на ворога. А просто тому, що так склалося за три роки: вал проблем і процесів, постійна ротація кадрів, неможливість закрити всі дірки. Це modus operandi нинішньої влади – не грати в шахи, намагаючись спланувати вишукану стратегію, розставити людей та забезпечити функціонування, але вирішувати проблеми, коли вони з’являються. Тож поки все більш-менш працює – не будемо нічого міняти. Починає нестися в телеграм-каналах – тоді будемо ухвалювати рішення.
Якщо мислити в парадигмі вічності і поширення ентропії, то, звичайно, така політика є найбільш виграшною. Рухатися в потоці, не міняти базові правила, спрощувати процедури (не сподобався заступник міністра – звільняємо, шукаємо нового), швидко обрізати все, що виступає. Мінімум зусиль, і еволюційні процеси все розставлять на свої місця.
3) Потужна політична криза
На жаль, велика політика не існує в режимі потоку, її моделюють численні гравці, нав’язуючи свої наративи і правила. Тож наша політична ентропія в рази руйнівніша, ніж мала би бути, якби не було покидьків на півночі. Ми просто не встигаємо за кількістю загроз, не реагуємо на наративи, не працюємо з порядком денним, який буде завтра чи післязавтра. Ми ледве встигаємо відпрацювати те, що було позавчора.
Тож рано чи пізно це призведе до великого shut-down, посиленого ракетними обстрілами, падінням соціальних сервісів – всього, до чого дотягнуться вороги. Звичайно, це буде нетривало, і наше мережо-центричне суспільство швидко зможе налагодити процеси і процедури. Але для діючої влади це буде фінал.
Якщо дуже спрощено – настане криза такого рівня і загрози, коли ветерани на чолі з популярними генералами просто змушені будуть взяти владу в свої руки – і їх в цьому підтримає населення, яке якраз буде кілька тижнів налагоджувати нормальне життя.
Це теж робоча модель виживання, але вона послабить позиції України, адже росіяни нарешті отримають бажаний переворот, який почнуть розносити на міжнародній арені. І тут все одно знадобиться нормальний уряд, інакше ми зайдемо на коло криз і переворотів.
Третій сценарій випливає з другого, якщо нічого не робити. Перший сценарій випливає з другого і з третього, якщо мета все ж налагодити процеси в державі. Відповідно з позиції стабільності країни і пришвидшення реформ, хоч це і не подобається опозиції, найбільш правильно сьогодні – це зберегти діючу владу. Але для цього влада має почати думати і ефективно та інклюзивно управляти процесами – і це те, що має бути першим пунктом внутрішнього порядку денного. Тому що нічого кращого, ніж внутрішня конкуренція, залучення тої ж опозиції, побудова управлінських ланцюжків – людство не придумало.
Звичайно, це думки до обговорення.
