Причому, це розуміють не тільки ті, хто не сприймає кремлівського диктатора за нормальну людину, але, підозрюю, і люди з його оточення.
Найгучніша подія минулого тижня вже обросла коментарями та оцінками, політичними прогнозами та конспірологічними версіями. Я не буду тут вдаватися у надмірне цитування. Скажу лише, що, на відміну від українців, які, — і це логічно, — прохолодно поставилися до цієї новини, у демократичних країнах маятник сприйняття Путіна та його режиму хитнувся явно не на користь господаря "бензоколонки".
Я ж хотів би поговорити про інше. Про те, що Путін – навдивовижу сірий диктатор, людина без харизми, без природних людських емоцій, переживань і пристрастей. Даруйте, але навіть Адольф Гітлер володів харизмою особливого штибу. А Путін? "Міль", сірий щур, — вони ненавидять яскраве, — а саме таким мало б бути життя.
Підозрюю, що для "царя", яким себе легковажно вважає мешканець Кремля, — Навальний був насамперед не політичним противником. Попри не менш легковажне бажання покійного балотуватися у президенти, кинувши виклик довгожителю на цій посаді. Навальний дратував Путіна, перш за все, своєю некерованістю, здатністю до непрогнозованих вчинків, яскравістю і харизмою.
Його раптове повернення у Росію,
що однозначно визначало подальшу сумну долю, його зухвалі спроби показати "батька нації" звичайним шахраєм, грошолюбом, корупціонером та мафіозі, зрештою, його поведінка у
суді та у виправній колонії у Ямало-Ненецькому автономному окрузі за Полярним колом, різали пристаркуваті зіниці Путіна, давали йому зрозуміти, що сам він на таке не здатен.
Так, колись давно, — у незапам’ятні часи, кремлівські політтехнологи з усіх сил ліпили з невиразного, сірого полковника КГБ, що після падіння Берлінської стіни змушений був прислуговувати меру Санкт-Петербурга Собчаку, — альфа-самця, атлета і "штурмана стерхів", мисливця. Але коли то було, та й не факт, що цей імідж спричиняв потрібні асоціації. Радше навпаки, — сміх і кпини…
Та й сьогодні Путін не здатен на яскраві жести. Його спроби пожартувати більш ніж брутальні, його "інтелектуальні зблиски" відгонять "нєдорослєм", його історичні алюзії – маразм, призначений для таких же невігласів…
Кажучи про харизму, серед інших і Навального, я хотів би пояснити, що вона також буває різною. Путін убиває харизматів, попри їх ґатунки. Пригадаймо, чим закінчив той же Євгеній Пригожин? Людина з диявольською, кримінальною харизмою, яка, залишаючись позірно лояльною до шефа, спробувала кинути виклик недолугим армійським сіростям з оточення "Молі". Але для Путіна важливо, аби його пахолки були не тільки лояльними, але й сірішими за нього самого.
Те ж стосується й Стрєлкова (Гіркіна), який тепер, після смерті Навального, рахує години до миті, коли й по нього прийде стара з косою – не важливо, в однострої тюремного наглядача чи лікаря на зоні. Його провина – не у тому, що він сперечався з Путіним, а в тому, що був яскравішим та харизматичнішим за пристаркуватого тирана.
Я вже й не згадуватиму про Бориса Нємцова, Анну Політковську, Дмитра Холодова, Владислава Лістьєва, Юрія Щекочіхіна… Про мученицьку смерть Олександра Литвиненка, отруєного талієм у Лондоні, про замах на вбивство Сергія Скрипаля, — здавалося б, колег Путіна за колишнім місцем праці. Про губернатора Магаданської області Валентина Цвєткова, про депутата держдуми Росії Сергія Юшенкова, який наважився розслідувати загадкові вибухи у Рязані та на Каширському шосе.
Усі ці люди були харизматами, некерованими зухвальцями, з власною думкою і здатністю на вчинки.
А ще, — і це зокрема стосується "хороших русскіх",
серед них і Навального, — вони тішилися увагою західної демократичної публіки, уміли привертати до себе увагу. Роман Кечур дуже влучно схарактеризував цю категорію діячів:
"Російські ліберали – це ті, хто вміли добре продавати свою ліберальність. То як русскі іміджмейкери – вони професіонали єдино в тому, що вміють добре продавати свій власний імідж".
А Путін на це не здатен. Зараз він з усієї сили бажає повернути увагу ненависних йому "піндосів" та "англосаксів", але марно. Роль воєнного злочинця, нациста та геноцидника, — не більше, на що заслуговує ця сіра "Міль". Що ж іще: сірість розпочала війну проти України, іншої, тієї, що обрала свій шлях, аніж забетонована у панцир тиранії Росія. А, отже, за логікою Путіна, її треба убити.
І на завершення – десь я вичитав цікавезну думку про те, що "чим більше сірості, тим вона коричневіша". Це ж про Путіна і збудований ним режим, чи не так? Адже, за великим рахунком, імперця Навального з його "Крим — не бутерброд", з його зловтіхою від війни проти Грузії 2008 року, убив не тільки Путін, але й фашистська, коричнева Росія, яку він хотів зберегти.
