«Стара фортеця» радянського письменника Володимира Бєляєва була першою «дорослою» книжкою, прочитаною мною у дитинстві. Це сталося, звичайно, випадково – я просто хотів прочитати якусь книжку без малюнків, щоб зрозуміти, що ж читають батьки і що вони приносять додому з бібліотеки – й взяв першу-ліпшу товсту книженцію з шафи.
Зараз, через пів століття після знайомства із романом Бєляєва, можна сказати самому собі, що мені не пощастило з вибором, що моє знайомство з недитячою літературою починалося з радянської пропагандистської книги. Але от я передивився перші сторінки цієї книжки на тлі обрису Кам’янецької фортеці – і зрозумів, що книжка Бєляєва зіграла в моєму житті непересічну роль.
Дитина гостро відчуває любов, ненависть і фальш. Перші сторінки роману Бєляєва переповнені всіма цими почуттями. Україну він ненавидів ненавистю зрадника – адже навіть Бєляєвим ніяким не був, відрікся не тільки від Батьківщини, а й від рідного батька, кам’янецького судді добільшовицьких часів. У власному романі Бєляєв зобразив самого себе в образі Котьки Григоренка, гімназиста, скаута й прихильника української державності, що зустрічає війська УНР із синьо-жовтим прапорцем в руках і пишається тризубом на учнівському кашкеті. Григоренко, як і Бєляєв, відрікається від рідного батька, але не знаходить у собі сил остаточно зрадити Україну. Бєляєв пішов далі, ніж його літературний герой, – і тоді вже почалася остаточна деградація, життя в ненависті до самого себе, до часу, який примушує людей робити аморальний вибір, і найголовніше – до тих, хто не скорився. До тих, хто не став Бєляєвим. До тих, хто не перетворився на інструмент у руках тих, хто бажав знищити все те, що було для тебе цінним і важливим.
Але разом із тим від себе не втечеш. Саме тому в романі Бєляєва Кам’янець-Подільський зображений не провінційним містечком на кордоні імперій, а столицею УНР – адже саме в цей момент, у момент повернення до міста військ Симона Петлюри, відбуваються головні події роману. І якщо ми перечитаємо його сьогодні, то побачимо ті ж самі конфлікти, які ми переживаємо у сучасній Україні. «Позитивний вчитель» головних героїв з вищого училища пояснює учням, що немає ніякого значення, якою мовою розмовляє людина – російською, українською чи польською, головне – «чтобы человек был хороший». А коли наших героїв переводять до гімназії, туди, де вже вчиться й козиряє тризубом на кашкеті Григоренко-Бєляєв, виявляється, що там викладають українську мову й історію («дуже нудно й нецікаво») і познімали зі стін – який невимовний жах! – портрети російських письменників! Немовби для того, щоб на їхнє місце повісити портрети петлюрівських міністрів, але навіть у самій книзі ця історія виглядає фальшиво, тому що коли починається концерт на честь пана головного отамана, на сцені ми бачимо не портрет Петлюри, а портрет Шевченка…
До речі, про Петлюру. Роман Бєляєва був однією з небагатьох радянських книжок, на сторінках якої можна було зустріти голову Директорії як літературного героя. Так, автор бажав його окарикатурити, висміяти, показати залежність від Польщі – але змушений був говорити і про саму Українську державу, і про те, як ця держава не склала зброї навіть після поразки від більшовиків. І в усьому цьому відчувався невимовний страх не просто перед Петлюрою, а й перед самою ідеєю української свободи – страх окупантів, переплавлений зі страхом зрадників.
Страх цей, до речі, залишився на довгі десятиріччя. Коли через сорок років після виходу книжки Бєляєва на кіностудії імені Довженка знімали серіал по його роману, на епізодичну, по суті, роль Петлюри запросили одного з метрів радянського кінематографа Євгена Євстігнєєва. А чому? Для чого потрібен був актор такого рівня у серіалі, в якому ви не побачите «зіркових» акторів?
А тому, що Петлюра в цьому серіалі не промовляє жодного слова – хоч і з’являється в одній із головних сцен стрічки. Комуністи так боялися людини, яку самі вони проголосили символом української незалежності («самостійності», як тоді любили говорити), що дозволили зняти за участю пана головного отамана виключно пантоміму – ну а зіграти пантоміму у звуковому фільмі міг тільки досвідчений актор… Дивно, що радянські цензори не замислювалися над тим, як ця пантоміма видає їх невимовний переляк…
Ну й про те, що я пів століття тому не міг думати і знати – те, що найкраще за все відчуваєш саме тепер на вулицях Кам’янця, чотири рази столиці УНР.
Кам’янець ставав цією столицею не від хорошого життя. Українська армія відкочувалася до кордонів, але потім незмінно поверталася в центр країни – щоб останнього разу перейти через кордон і вже не повернутися.
Ми легковажили цим уроком, бо вважали, що наша держава – спадкоємиця Радянської України і їй не може загрожувати така доля, як Українській Народній Республіці, та й Росії більшовиків уже немає. Однак досить швидко виявилося, що вона є і всі ми в її очах – спадкоємці саме Петлюри і Бандери, а зовсім не Петровського і Щербицького. І тільки тепер усвідомлюєш, яким непростим і несхожим був цей шлях від старої фортеці – шлях, яким ми все ще продовжуємо йти по всіх дорогах України.
