...5 квітня 1951 року суддя Південного округу Нью-Йорка Ірвінг Кауфман засудив до смертної кари громадян США Джуліуса і Етель Розенбергів. Подружжя було завербоване радянською розвідкою і передало російському тоталітарному режиму таємні матеріали з технології виготовлення ядерної бомби.
У своїй відомій промові перед винесенням вердикту суддя сказав:
”Я вважаю, що ваш злочин є гіршим за вбивство. Своє зрадою ви змінили весь хід історії... На мою думку, те, як ви діяли, передаючи атомну бомбу росіянам, і тим самим дозволяючи росіянам розробити бомбу за багато років до того часу, який був передбачений нашими кращими вченими, призвело до комуністичної агресії в Кореї, в результаті якої загинули 50 000 американців. І, хто знає, чи не будуть мільйони інших невинних людей розплачуватися за вашу зраду”...
Суддя Кауфман — був хороший суддя. Не маккартист, не антисеміт, як його намагалися змалювати радянська, а нині російська пропаганда. Свого часу він виніс рішення на користь Джона Леннона, якого намагалися депортувати із США через пацифістські заклики. Відстояв право ЗМІ на публікацію пародій. Добився від Верховного суду відміни заборони на оприлюднення секретних документів Пентагону, посилаючись на те, що вони є важливими для суспільства. Були у його практиці й рішення, направлені проти обмеження свобод американських комуністів, тож і антикомуністом його назвати було не можна...
І все ж ухвалений ним вирок багато хто з сучасників назвав занадто жорстоким. В Америці взагалі на той час із шпигунами поводилися досить ліберально, жодного з них не засудили до страти. І тут таке.
Радянський Союз розгорнув шалену пропаганду, в якій ліпив з агентів Розенбергів ікону мучеництва за мир у всьому світі. Під її впливом і за радянські кошти було організовано безліч мітингів і демонстрацій за відміну смертного вироку. За Розенбергів вписалися Ейнштейн, Сарт, Брехт та інші достойники.
Я пам’ятаю відлуння цих подій, коли вже наприкінці 60-х нас, радянських школярів доводила до сліз “історія, печальніше якої нема у світі”, про двох невинних закоханих людей, мужніх комуністів, яких вбив жорстокий капіталізм, залишивши сиротами двійко дітей...
А суддю Кауфмана “прогресивна громадськість” піддала справжньому терору. Його звинувачували у зв’язках з мафією, у тому, що він є платним агентом ФБР. Зривали його лекції в університетах, скандуючи: “Брехун і кат!” Тавро безпринципного вбивці з Кауфмана і нині, через тридцять років після смерті судді, не знято російською і світовою комуністичною пропагандою.
Чому ж Ірвінг Кауфман пішов на цей крок?
Чи був обов’язковим той смертний вирок для шпигунів? Все одно ж бо справу зроблено, назад, у скриньку Пандори, лихо не заженеш — на момент, коли приймалося рішення суду, виробництво ядерних боєголовок в СРСР було поставлено на конвеєр.
Писали, що суддя Кауфман довго вагався перед тим, як ухвалити рішення. Усю ніч перед тим не спав і навіть ходив за порадою до синагоги.
Але мабуть картина майбутнього, яка відкрилася в його уяві в дні процесу, переконала законника.
Він недаремно казав про 50 тисяч американців, загиблих у Кореї. Якби у Сталіна не було ядерної бомби, підбурюваний і озброєний ним північнокорейський диктатор Кім Ір Сен не ризикнув би напасти на південну Корею. І Мао Цзе-дун не ризикнув би направити туди 3 мільйони китайських військових, перевдягнених у корейські мундири. І не лякав би сьогодні онук Кім Ір Сена азійський світ ядерною бомою.
Та суддя зазирнув і далі в майбутнє. І все своє подальше життя бачив справдження своїх апокаліптичних передбачень.
Радянський Союз рано чи пізно все-одно розробив би технологію виготовлення ядерної зброї. Але, на думку американських експертів, сталося б це років на десять пізніше. А отже не було б ані Карибської кризи, ані Берлінської, коли Хрущов грозився перетворити Західний Берлін на Хіросиму, і західні німці довгі роки догорбачовської епохи жили приблизно в такому стані, як ми зараз — щоранку ризикуючи не прокинутися після ядерного бомбардування.
І не було б Угорщини 1957 року. І можливо, Праги — 1968-го. І, хто знає, можливо б Радянський Союз розвалився років на 30 раніше.
Мільйони майбутніх невинних жертв, про які казав Кауфман — це не тільки жертви можливих ядерних кататстроф. Це — жертви численних неядерних війн, які вів СРСР, а згодом — Росія, прикриваючись ядерною парасолькою, це тисячі демократів і патріотів, закатованих у катівнях КДБ, Штазі, ФСБ та інших спадкоємців ВЧК і Гестапо. Це мільйони людей третього світу, змушених бідувати через те, що трильйони коштів цивілізований світ мав витрачати на захист і протидію від ядерних амбіцій Імперії Зла.
Джуліус і Етель Розенберги не розкаялися в скоєному до смерті. Задурені радянською пропагандою, вони, очевидно, вірили, що несуть благо народам, позбавляючи їх залежності від США. Бо ж, хіба не мають права на володіння найстрашнішою у світі зброєю всі без винятку?
Вони не розуміли, що вручили цю зброю мавпі, яка відтоді уже мала не гранату, а ядерну валізку з яскравою, ваблячою її натиснути кнопкою..
І не важливо, яке прізвище має ця мавпа — Сталін, Хрущов, Брежнєв чи Путін, вона залишається мавпою з кнопкою, і може натиснути її із самої лише цікавості — а що буде? Чи з більш меркантильних міркувань — не пропадати ж марно тим трильйонам коштів, які затрачено на смертоносний ядерний мотлох, який ще через пару десятиліть остаточно заіржавіє. І ця спокуса, яка час від часу випробовує Імператорів Зла, щоразу ставить світ на волосину від загибелі...
Ми як ніколи й ніхто відчуваємо це сьогодні.
А суддя Кауфман зрозумів усе 70 років тому. І його вердикт не знаменував лише торжество закону, як не був і елементарною помстою зрадникам — вони, зрештою, були лише першими жертвами майбутніх світових ядерних війн.
Я думаю, резонансний смертний вирок Розенбергам був посланням усім наступним поколінням, намаганням докричатися до них, сказати, що “ми ще тоді, в 50-і вже все зрозуміли, ми профукали, прогавили цей злочин перед майбутнім — коли через нашу недбалість і недалекоглядність найстрашніша у світі зброя потрапила до рук найстрашнішого в світі режиму. І смертна кара — все що ми могли зробити. Це наша провина. Наш смертний гріх, якому немає прощення...”
От, можливо, що думав і з чим жив все своє наступне життя суддя Кауфман...
