Коли зранку читаєш міжнародні новини, то тебе охоплює сум та журба.
МЗС Німеччини проти визнання українського Голодомору геноцидом.
Болгарія будує гілку газогону «Турецький потік» в обхід України.
Макрон і Путін обговорили ситуацію в Україні.
У Кремлі назвали умови для проведення саміту «Норманської четвірки».
Путін і Меркєль у телефонній розмові обговорювали шляхи імплементації «формули Штайнмайєра» в українське законодавство.
Єдина більш-менш нейтральна новина, це те, що Зеленський приймає участь в інтронізації японського імператора. Хоча з іншого боку, ми ж точно не можемо бути впевненими, що Зеленського у Японію запросили не в якості придворного шута.
Дивишся на ці новини згадуєш не такі вже давні часи президентства Петра Олексійовича. Він ні від кого не вимагав: «Просто вірте мені!», він крутив навколо себе весь дипломатичний світ, він створив антипутінську коаліцію, він добився вигнання російської делегації із ПАРЕ, він спромігся щоби Україну в світі ніколи не обговорювали без України. Він навіть візантійську дипломатію зміг переконати, що нам потрібний Томос.
Коли ти дивишся на все це, то хочеться забитися в якісь старий сарай, та чекати там чарівної паличці, або сісти на корабель з назвою «Непозбувна Бентега», відпливти у подорож навколо світу, та плавати до тих пір, поки українці не одумаються, та знов не повернуть на посаду головнокомандуючого та керівника дипломатичного корпусу того, за якого було не соромно, і за кого не відчувався ніколи зеленський сором.
