Принаймні, так виглядає, що Україна буде готова до переговорів з агресоркою, коли поверне усі окуповані з 2014 року території. Про це неодноразово заявляли на Банковій, про це, зрештою, говорять у високих кабінетах Америки та Європи.
Можливо, у цьому є рація, але, як на мене, не на тривалу перспективу. Біда що першого, що другого "Мінськів" полягала у тому, що: а) Україна укладала їх від безвиході, і ці угоди були рятівним колом, можливістю лагу для передишки, для підготовки до наступного загострення; б) світ прийняв ці угоди, як можливість відтермінувати болісні удари для власних економік та комфорту і в інерційному наївному переконанні, що з Путіним можна ще домовитися. Хай коштом України.
Лютий 2022-го розтрощив ці ілюзії Заходу, а щодо України, то дав зрозуміти, що ніякі "Мінськи" уже не допоможуть. У результаті, що там, — у США та Європі, що у Києві прийшло чітке переконання у тому, що фактично Третя світова вже триває. Просто вона цілком не схожа на попередні конвенційні війни, і відтак потребує абсолютно інших рішень. Одне з них – однозначне і безкомпромісне. Якщо ми хочемо миру і безпеки на відносно тривалий час, то мусимо покінчити, перш за все, з джерелом небезпеки. Їх, без сумніву, кілька на земній кулі, але найагресивніше, найтоксичніше (з огляду на гібридний характер Третьої світової) – все ж таки у Росії.
І це, можливо, навіть випадковість, що Україна стала гарячою, реперною точкою, у якій зійшлися інтереси двох полюсів глобального протистояння: колективного демократичного Заходу на чолі зі США, і неоголошеної коаліції Росії та Китаю, у якій що Москва, що Пекін не проти власної гегемонії у тій конструкції світу, яка живе у головах їхніх лідерів.
Зрештою, і західні учасники "коаліції" теж переслідують власні інтереси. Що й підтвердив недавній саміт G-20, на якому "важковаговики", навіть змусивши Лаврова до демаршу, не дійшли порозуміння у питанні України. Хоча, заради справедливості, на нашому боці більшість. Про що свідчить серія "Рамштайнів", судячи з усього навіть серіал.
Кілька важливих сигналів дають знати, що, попри інтенсифікацію постачань найновітнішої зброї на український фронт, Захід у боротьбі за власне (на цьому наголошу особливо) домінування, поступово зробить не менш важливі кроки. Перш за все, дипломатичні, які, без сумніву, матимуть й інші – політичні та економічні наслідки. Серед них – і визнання Штатами Росії як держави-спонсора тероризму, що фактично перетворить Московію у свого роду Північну Корею. Але якщо Кімам вдавалося втримати свою диктатуру завдяки тому, що КНДР маленька країна без досвіду бодай таких відносно "демократичних" "відлиг", які пережила постгорбачовська Росія, то Кремлю буде значно важче. "Бунт беспощадний" голодної юрби там є національною грою. І що характерно: так, як Шойгу чи Путін не шкодує "гарматного м'яса" у "спецоперації" в Україні, рівно ж однаково стихійні бунтарі не зважатимуть ні на власні життя, ні на життя "кривдників".
Другий крок, перспектива якого також вже на слуху: війна не може зупинитися на кордонах України до 2013 року. У всякому випадку, вже сьогодні чітко лунають голоси про суверенне право Києва застосовувати зброю дальнього ураження по території країни-агресора, хай навіть як "відплатні акції". Без сумніву, такі атаки матимуть радше психологічне і символічне значення, особливо коли роспропаганда спробує знову переконати власну "чернь" у "могутності та непереможності своєї армії".
Тобто зараз шальки терезів схиляються до варіанту руйнації імперії та засудження військових злочинців, які, попри усі спроби умиротворення, обрали шлях руйнації дотеперішнього світового порядку. "Ми вже у (Третій світовій війні. – Авт.)", – нещодавно сказала Фіона Гілл, колишній старший директор з питань Європи та Росії Ради національної безпеки. І додала, натякаючи на природу російської агресії: "На жаль, ми повертаємося через старі історичні моделі, яким ніколи не дозволимо повторитися".
До слова, у контексті "зради" з Вікторією Спартц: Гілл є також "трампісткою"…
Двопартійна Америка вже не хоче "Мінська". Вона пам'ятає про слова Кеннеді: "Або людство покінчить із війною, або війна покінчить із людством". Тепер, як на мене, м'яч на полі Банкової. Саме Банкової, позаяк решта "президентів" (принаймні, 85,1%, за даними опитування КМІС) планують майбутнє у переможній Україні, рівноправному членові ЄС та НАТО.
Питання лише у тому, чого хоче офіційний Київ? І чи здатен Зеленський, за прикладом Лі Куана Ю, "посадити трьох друзів"?
