Мені сказали, що цю статтю не візьмуть у "Тиждень", бо факт, що Юрію Горбунову в розпал війни з бюджетного плеча відсипали 33 млн на зйомки серіалу «СМТ Інгулець», — уже не новина.
Але я і не репортерка-новинарка. Я сценаристка зі схильністю аналізувати й критикувати, і те, що трешові серіали та фільми отримують державну фінансову підтримку, для мене давно не новина. Я вже 10 років у цьому бізнесі, і єдине, що мене зараз здивувало, — наше суспільство, яке РАПТОВО відкрило, що кіновиробництво — дуже корумпована сфера. Торік члени журі конкурсу, який Держкіно провело сумісно з нетфліксом, виписали собі шість грантів від нетфліксу, і без усякого ніяковіння пояснили, що ніхто не голосував за свій проєкт, тому все чисто. Те, що роботи членів журі брали участь у конкурсі, — це просто «ащотакого». Реакція широкого загалу… ну, її не було. Як і не було на скандал з Довженко-Центром. Триває війна, по всій країні вимикають світло, усім байдуже на срачі кіношників між собою.
Аж раптом прорвало. Тридцять три мільйони! Серед війни! На трешовий серіал! Бо, зважаючи на послужний список Горбунова, серіал буде трешовим. Горбунов виправдовується, що, мовляв, треба щось протиставити російським «Інтернам» з біснуватим Охлобистіним, але він явно вважає, що подібне варто лікувати подібним, тобто лайно — лайном.
Цікаво, на скільки децибелів голосніше крикне посполитство, дізнавшись, що станом на листопад 2022 року у виробництві перебувало 137 фільмів із загальною сумою державної підтримки 1 495 219 290 грн.
Чи всі фільми, зняті на ці гроші, трешак? Аж ніяк. Наприклад, «Клондайк» узяв приз за найкращу режисуру в «Санденсі» — найпрестижнішому фестивалі незалежного кіно. І це не через хайп довкола України, бо «Санденс» 2022 року відбувся в січні, до повномасштабки. «Носоріг» здійснив прорив на нетфліксі. Про «Люксембург, Люксембург» і «Памфір» тільки лінивий не казав.
От лише сумарно підтримка цих фільмів від Держкіно складає щонайбільше 120 млн. На що витратили мільярд — важко дізнатися, бо на запити Держкіно відповідає, що дані «не є публічними».
Нині головною винуватицею такого стану справ вважають очільницю Держкіно Марину Кудерчук. Справді, за її каденції багато чого погіршилося. Але непрозорість самої структури та її витрат була притаманна Держкіно приблизно від самого початку, з 2011 року. Це добре, що посполитство зараз прокинулося, але недобре, що воно спало, не помічаючи, що Держкіно витрачає його гроші здебільшого на трешак.
Як так вийшло й хто занурив наше суспільство в такий великий сон? Та наше ж телебачення.
Мої перші роки в індустрії були наповнені так званим ghostwriting’ом для щоденних проєктів на кшталт «Реальної містики» й вечірніх детективів. Щоразу, перетворюючи неоковирні діалоги на щось більш-менш пристойне, я запитувала себе: та хто ж при здоровому розумі це дивитиметься?
Мабуть, правильна відповідь — ніхто. Я це осягнула, коли провела тиждень у гостях у своєї свекрухи. Це чудова, розумна, компетентна жінка з вищою освітою, яка вмикає телевізор майже відразу, коли приходить додому, після чого займається своїми справами, залишивши його працювати як тло.
Саме для такої аудиторії знімають більшість серіалів нині. Причому телеаудиторія неухильно старішає: у віковій групі 18–29 років телевізор дивиться близько 40 %, а от у віковій групі 60+ — уже 86 %. Але це зовсім не засмучує телеканали, бо коли всій родині байдуже, що дивитися, а бабусі не байдуже, то сім’я дивитися те, що дивиться бабуся. Так, потім вони матюкатимуть тупі серіали, які ідіоти кривими руками знімають для кретинів, але настрою бабусі вони не псуватимуть, а отже, не зіпсують і рейтингу.
У такому режимі неможливо дивитися серіали на кшталт «Мисливців за розумом» чи «Фарго». Неможливо дивитися навіть щось простіше на кшталт «Нічної зміни» чи «Поліції Чикаго». «Як» (режим перегляду) диктує «що» (якість серіалу). Наприклад, майстри сценарної справи вчать нас, що серія не має містити зайвих сцен, які не несуть нової інформації та ніяк не розвивають конфлікту. Але це в нормі закордонного ТБ. Вітчизняний же серіал знятий для людини, яка відволіклася на прасування або вийшла покурити, тому не гріх кілька разів повторити вже сказане й зробити темпоритм повільнішим, щоб глядач нічого не втратив. Або ось золоте правило сценарної майстерності: показуй, а не розказуй. Так от, дорогий сценаристе, засунь це правило якнайдалі у свій стіл. Ти маєш якнайбільше розповідати, бо твоя аудиторія тебе більше слухає, ніж дивиться.
За такого режиму перегляду захоплення — негативна характеристика. Ти фруструєш свого глядача, якщо відірвеш його від повсякденних справ чи спілкування за вечірнім столом, змусивши стежити за розвитком подій на екрані. Інтрига має не горіти, а жевріти. Ідеал сценарію, якого треба прагнути, — це шоу типу «Голос країни» чи «Битва екстрасенсів», де різні люди роблять те саме, а інтрига полягає лише в тому, хто з них стане умовним переможцем. Цей ідеал, звичайно, недосяжний, бо в серіалу інший формат, але суть ви вловили: дивувати й вражати глядача не треба, він дивиться не для того, щоб відчути гострі емоції, а для того, щоб пройти звичний цикл.
На ці вимоги накладає свої обмеження виробництво. Для серіалів нормальна вимога знімати 35–70 % сцен у павільйонних локаціях, обмежувати кількість змінних персонажів до п’яти-шести, а нових локацій — до чотирьох.
Коли свіжі талановиті сценаристи приходять у серіальне виробництво й стикаються із цим, вони, пройшовши через стадію заперечення та гніву, переходять у стадію торгу. «Окей, я попишу це барахло якийсь час, зроблю собі ім’я, доросту з автора до редактора, а там і до шоураннера, і ось тоді зніму щось епічно круте».
Шанси тут приблизно такі самі, як, розпочавши роботу в макдональдзі із самого низу, піднятися до СЕО. Але це пів біди.
Біда в тому, що, навмисне створюючи похмуре гімно, сценарист починає псуватися. Неминуче. Коли ти раз по раз пишеш для заробітку те, що тобі впоперек розуму й серця, у тебе починається, як у проституйованої жінки, дисоціація, тільки вже не з тілом, а з творчим вогнем. Може, ти доростеш до шоураннера, але на той момент повністю вигориш і вироблятимеш те саме «чого бажаєте», але на іншому рівні. Далі наступає стадія депресії та прийняття.
Але знаєте, до повномасштабного вторгнення все це якось працювало. Серіали знімалися, частина з них продавалася на Росію, бо український ринок приносив не ті гроші — так-так, попри війну. Хтось робив кіно, і навіть не завжди погане. Україна завела власні стримінгові платформи, до нас також зайшли стримінгові гіганти «Нетфлікс», «Амазон», «Епл», та й на іноземних платформах з’явилася дещиця українських фільмів.
Аж раптом…
Коли первинний шок минув (а він був дуже сильним, зважаючи на те, що більшість кінотусовки проживає в Києві та затишних містах-супутниках, як, наприклад, Буча й Ірпінь), топменеджмент кінокомпаній і Держкіно вирішили, що можна розслабитись і робити все як раніше.
Звичайно, зробили поправки на вітер. Народ переживає війну, отже, треба знімати про війну.
Але ось проблема: про війну нам зніматимуть ті самі люди, які роками створювали серіали, що неможливо дивитися, бо їх знімають просто як тло для родинної вечері.
Кіноринок трохи очуняв, я знову отримала роботу сценарної лікарки, через мене пройшло вже кілька заявок і сценаріїв, і, як лікарка, я хочу сказати «в морг», але не маю на це права. Тому готуйтеся. Якщо нас не затопить цунамі безпомічних і безсовісних warsploitation фільмів і серіалів, то лише тому, що всі гроші захапає Горбунов.
Знов-таки, слабкість і безпомічність — не така вже велика біда. Проблематика зараз багато що може винести на собі. Якщо люди радо дивляться слабкого «Білого ворона» й хвалять «Я — Надія», де драматургія провалена приблизно всюди, значить, саме тема війни й виживання резонує.
Біда в тому, що цю болючу й пекучу тему війни експлуатуватимуть ті самі циніки, які всі попередні роки годували нас «Контрабасами» й «Скаженими весіллями».
Біда в тому, і я повторюватиму це як Марк Порцій Катон, що наше кіно не вміє поєднувати розважальність і художню цінність. У нас є прекрасні режисери, які вміють у художню цінність, — Сеітаблаєв, Ворожбит, Ер Горбач, Алієв, Сухолиткий-Собчук… У нас є Горбунов і йому подібні. Але жоден з них не Майкл Кертіс.
Ви ж пам’ятаєте, хто такий Майкл Кертіс? Ні? Це чувак, який знімав пригодницькі фільми про піратів, гангстерів, робін гудів там усяких, а 1942 року взяв і утнув: на секондхенд-декораціях іншого фільму не за всі гроші світу забабахав любовну драму, у якій «було більше попкорну, ніж у штатах Канзас і Айова разом узятих».
Кіно називалося «Касабланка».
Нам конче потрібен Майкл Кертіс.
А в серіальній сфері нам конче потрібен Алан Алда. Ну ж бо, «M*A*S*H» пам’ятають усі. Настільки добре пам’ятають, що я бачила вже три заявки на комедійний серіал про лікарів на війні. І один з них уже знімають. Я плююся кислотою, як Чужий, бо автори серіалу зеленої гадки не мають, як працює польовий шпиталь. Через брак знань вони з пальця висмоктують сюжетні колізії та характери. Вони, чорт забирай, навіть не намагалися ну хоч якось дослідити тему. Їм просто хотілося виїхати на хайпі.
Моя хороша знайома керувала таким шпиталем. Утім, поки я думаю, як заговорити з нею про можливість зняти фільм чи серіал, та ще й комедійний, про людей, половина з яких загинула, як показати їх правдиво й шанобливо, але без зубодробильного пафосу, хтось просто бере й пише од вітру голови, знову розраховуючи на «фоновий» перегляд за родинною вечерею.
Я не надто згодна з програмою «забрати гроші в Горбунова й накупити на них дрони». Тобто я згодна з першою частиною. Гроші в нього треба забрати. І навіть на якусь частину купити дрони.
А на решту… на решту, чорт забирай, можна зняти умовну «Касабланку»? Де воєнна проблематика буде посилювати захопливий сюжет, а не вивозити слабкий! Де любовна драма не буде як приший кобилі хвіст, а органічно впишеться у воєнну драму! Де іронія та гумор працюватимуть на серйозну проблематику, а не проти неї!
Гаразд, може, «Касабланка» чи остання серія «M*A*S*H», яку подивилося більше народу, ніж Суперкубок з американського футболу, — це недосяжні вершини. Але є вершини досяжні: умовна «Сахара», умовний «Край темряви», умовний «По кому подзвін»?
Але навіть досяжних вершин Горбунов не візьме. І я рада, що публіка нарешті вдалася в питання «чому нас нашим коштом годують лайном».
От тільки чи не запізно?
