П’ята година вечора, вже темно, світла немає, сидить усе сімейство при одній свічці. Точніше, не сидить, а лежить, і не все сімейство. Хазяйка Марина десь порається у дворі. У хаті хазяїн Сірьога, він лежить на дивані, непевно біліє лисинкою, на другому дивані його хлопці. Меншому шість років, середньому дванадцять, старшому п’ятнадцать. Питаю, чим заняті.
- Та нічим, – відповідає Сірьога, – оце лежу та слухаю, мать-перемать, як мій молодший матюкається. Уявляєш? Йому шість років, а вже такі матюки знає, фуєсосік маленький, і так їх смачно вимовляє, що до нього старшим вже не дістатись. І де воно встигло навчитись?
- Та від тебе ж і навчилось.
Ми розмовляємо так ніби тут, окрім нас двох, нікого немає.
- Та ні. Від мене навряд чи. Я таких матюків навіть і не знаю. Це він мабуть у дитячому садку набрався, коли ходив туди до війни. Васьок! – звертається до нього, – а ну скажи нам, у кого ти навчився отих гидких та поганих слів, що я тебе від них відважую, а ти, мать-перемать, мене не слухаєшся? У виховательки своєї? У цієї б»яді жовто-блакитної? У селі ніхто так не вміє, як вона.
Цікавлюсь, чому вона жовто-блакитна.
- Волосся у неї жовте, а спідниця блакитна. Або штани. Ото вона і є жовто-блакитна. Ох, і вміє матюкатись! Вона їх там так тримає, що тобі командир роти.
Десь за годину збираюсь іти.
- Ти, – каже Сірьога, – заходь ще, коли будеш на цьому краї. Я тобі і сала дам, і яєць у мене повно, і ковбаса є - сам робив, усього дам потроху.
- Нічого, – кажу,– мені не треба. Ото якби тільки матюкався трішки менше.
- Цього не обіцяю. Життя бачиш яке. Путін бачиш що робе? Я цілий день рахував його танки та машини, як вони йшли селом. Це вже майже рік тому. Цілий день! А я сидів, рахував і як, думаєш, виражався?
- Ну хоча б при дітях стримувався.
- А куди їх діти, якщо вони увесь час під ногам плутаються? Не прикопаєш же, як ото цуценят. Я щойно восьмеро прикопав. Сучка уявляєш яка плодюча? Восьмеро цуценят за раз! Прикопую, а Васьок поруч крутиться та лається. Будеш, кажу, розтуди-сюди, виражаться, то я і тебе прикопаю, як оцих цуценяток сліпих. Він сміється. «Фуй тобі, – каже, – в сраку! Мене вже не прикопаєш, я великий». Ну, тоді кажу ви мене прикопаєте у отій жомовій ямі, що за сараєм, бо щось серце у мене вже тиждень тіпається й болить. Це, кажу, Васька, після твоїх іменин лядських. Не витримав, кажу, «удак, напився і ось уже цілий тиждень видихаю. Тільки, кажу, попа не кличте мене відспівувати, бо зараз не попи навкруги, а хапуги-рвачі. Людям війна, а вони ніби того й чекали – такі гроші деруть і за похорон, і за все.
Цікавлюсь, чи не знає він, коли піп у його селі переведеться до українського загалу. Він же, кажу, у вас все ще руський.
- Який, мать-перемать, руський? Він же у нас, в Україні. А тут зараз усе українське – і попи, і все.
- Але ж церква ваша називається Руська православна.
- Яка, нафуй, руська? Що ти верзеш? Звідкіля у нас руська, та ще зараз, коли із-за кордону руські – прислухайся! – гатять чим хочуть і коли, гади, захочуть навмання. Он ще одну ферму розбили…
- Гаразд, – кажу, – Сірього. Ось скільки тебе знаю – було хоча би раз таке, щоб ти чогось не знав і у мене запитав? Ні, ти все завжди знаєш і все мені розказуєш, та пояснюєш. І про церкву. Мені ж достеменно відомо, що вона у вас ще й досі руська православна.
- Ні фуя ти не знаєш, тому тебе ні про що ніколи й не питаю. Кажу тобі ще раз: церква наша – українська, оскільки вона тут у нас, в Україні, і хай собі стоїть, тільки якби оцих попів-хапуг не було. А вона хай собі стоїть, мать перемать.
