...розгублено написала в ФБ: вихователі берлінського дитсадка повідомили, що у її дитини труднощі і їй потрібна психологічна корекція — малюк не може завершити жодної гри і часто переключається на іншу. Такий висновок зробили психологи, півтори години спостерігаючи за маленьким українцем.
Хтозна, в чому причини такої поведінки — може стрес малюка, якого рятували від війни, може недоліки у вихованні. Українські педагоги навряд чи звернули б на це увагу. А німці занепокоїлися.
Промайнула думка: мабуть для європейця уміння доводити справу до завершення — істотна риса дорослої особистості, от і думають про це.
А увечері того ж дня просто в тему потрапив на очі ще один пост у ФБ, цього разу - Владислава Рашкована, колишнього заступника голови Нацбанку України. Були в ньому такі рядки:
"Державна служба сьогодні – це будівля з сотнями внутрішніх костилів, які підпирають стелі в різних місцях – ці костили – результати незавершених реформ попередніх команд. В кожному міністерстві працювало 10-20-25 міністрів за роки незалежності. До сьогоднішнього Кабміну середній термін міністра був 13-15 місяців. При цьому кожен міністр розробляв стратегію на 10 років. Починав, і не завершував...
Нова команда приходила і розпочинала все знову.
А люди, які «тримають корпоративну памʼять» - цей потаємний скарб будь-якої організації - продають новим керівникам свою додану вартість в тому, що тільки вони знають, де ці костелі стоять…"
І тут - про “не доведені до кінця ігри”. І ми всі такі самі налякані малюки з дитсадка?
Погодьмося, дивна здатність не доводити до логічного кінця справу і без жодних докорів сумління переключатися на іншу — міцно засіла в нашу ментальність.
Якщо взятися порахувати усі реформи й цінні започаткування, анонсовані й не доведені до кінця за роки незалежності, то мимоволі схопишся за голову - їх сотні.
Починаючи з “народної приватизації” і завершуючи епічними блокбастерами з “радикальної перебудови” поліції, медицини, митниці, освіти, армії.
Усе це гучно презентувалося за державні кошти, писалися сотні планів і стратегій, йшли інтелектуальні дискусії на всіх рівнях, ініціатори купалися в променях софітів...
Гіперлупи, стіни яценюка, лікарні майбутнього...
Часто зусиль вистачало на те, щоб поламати те, що нагородили "недолугі попередники", мовляв, для “розчистки будівельного майданчика” під “європейське прийдешнє”.
Хто з нас не розбирав у дитинстві батьківський будильник, аби “відремонтувати”? І чи багато є таких, кому потім вистачило терпіння його знову зібрати?
Цікавість задоволена, досвід участі у “дорослій справі” отримано, а іграшка вже набридла.
І у всіх учасників реформаторських ігор - стопроцентне алібі. Усі стратегії, пише Рашкован, у нас розробляються на 10 років. А влада змінюється кожні 5, а то й частіше.
Звідси й пояснення - “нам не дали”. Хто не дав? Недолуге суспільство , яке “зацькувало”, “не підтримало”, “не продовжило каденцію”...
Але й суспільству стає нудно від старих іграшок. Тим більше, що новоприбула на олімп еліта пропонує нові — яскравіші, сучасніші, технологічніші, які - оце вже точно — приведуть нас у цивілізований світ.
Згадувати про попередні довгограї, це як переповідати заяложений анекдот — суцільний моветон.
І не те, щоб ми не вміли складати довгострокові плани й стратегії. Таких майстрів у нас хоч греблю гати.
Схоже на те, що ми не навчені грати вдовгу. Розраховувати власні сили. Концентрувати увагу. Не вішати носа після перших невдач.
Іноді здається, що ми усі живемо яскравою мрією, але швидко втомлюємося від важкої й невдячної роботи по її втіленню.
Це стосується багатьох речей, починаючи з Майданів і закінчуючи контрнаступами...
Може у нас усіх — психологічні труднощі, які спонукають братися за кожну нову справу, не завершивши попередньої, занурюватися в нові авантюрні проєкти, не вичерпавши можливості того, що маємо?
Може, нас погано виховували в дитсадках?
