В багатьох його немає. Цього відчуття. Що більшість зусиль та речей треба робити терміново. А не після обіду. Не завтра вранці. Не тоді, коли буде настрій.
Дивне, контрастне життя. Кава в кав'ярні, концерт чи поїздка на відпочинок - і в цей самий момент десь біля фронту бабуся 70 років йде пішки кілометрів 15-20 з окупації. До останнього, каже, доглядала одиноку сусідку, якій 85.
Десь ворожий дрон вбиває на місці двох цивільних, які сподівалися на білий прапор, що несли над собою. Типу, їх це убезпечить від російського удару. Якби ж.
Десь український підліток, насильно вивезений до росії, втікає від російських "опікунів". Що ж це за життя в українського малого, що так боляче жити?
Десь хлопці з-під Покровську до лікарень, як на конвеєрі.
Все одночасно, але в кожного - своє. Дивним чином переплітається. Контрастує. Баби з козами вбиті на дорогах. Мільйони доларів, виведені в офшори. Не своїх. Державних.
І світ як глядач. "Нехай ці двоє ще повоюють ", як наче у нас є той час воювати. Як наче ми задля забавки кожного ранку не дораховуємося вбитих дітей...
