"...Війна українців з Пушкіним" - Євген Якунов

...має свої причини. І логіка її лежить не в раціональній площині, а скоріше — в сакральній.

Бо з точки зору раціо атаку на топоніміку, демонтаж пам’ятників Пушкіну — Толстому- Достоєвському і іже з ними, вилучення їхніх творів з шкільних програм, а книг — з бібліотек, я би пояснив просто.

У національній пам’яті терабайти, зайняті російською культурою, треба трохи почистити, аби знайшлося місце під потужний масив культури західноєвропейської.

І справа не в змаганні: яка з культура величніша — російська чи європейська. Просто якщо ми прагнемо влитися в європейську сім’ю, ми маємо розумітися в її цінностях, як в своїх власних. А цінності формулюються і формуються саме через західну культуру.

Колись давно вперше взявшись читати “Маятник Фуко” Умберто Еко, я майже нічого з написаного не зрозумів — якісь цитати невідомих мені людей, ремінісценції з невідомих мені творів, натяки на незрозумілі джерела.

Хоча Еко писав не для елітарного читача, а для середнього освіченого європейця. І до мене тоді дійшло, що аби зрозуміти генеровані письменником сенси, треба знати не тільки Шекспіра і Сервантеса, але й те, про що писали Платон і Блаженний Августин, Франциск Ассізький і Вільям Оккамський, Тома Аквінський й Еразм Роттердамський. Звичайно, пересічний європеєць міг не читати їхніх праць але у багатьох з них ідеї цих мислителів — у крові. Ми ж сотні років були від цього відірвані — через колонізацію росією і власну обмеженість.

Отак би я раціонально пояснив те, кому умовний Пушкін має поступитися в наших умах.

Але нині суспільство прагне іншої аргументації, більш патетичної, виплеканої війною, замішаної на сильних емоціях. І саме війна робить протест проти Пушкіна-Толстого-Достоєвського сакральним ритуалом. Саме нею викликаний той поспіх і той ажіотаж, з яким українська спільнота взялася викреслювати з нашої дійсності імена російських класиків - письменників, композиторів, художників, вчених...

І через сакральність теми намагання зупинити цей рух якимись раціональними доводами, апеляціями до загальносвітового значення їх творчості, українського походження, довгих років діяльності на теренах України чи приязним ставленням до українців —приречене на поразку.

Чому сакральність? Тому що етична філософія війни зумовлює чорно-білу картину світу, де ворог — уособлення Абсолютного Зла, а боги, й авторитети, обов’язково малюються різними іпостасями антихриста — рогатого і з свинячим рилом.

Магічне мислення підказує нам, що якщо Пушкін це їхнє “всьо”, то обрубавши його коріння в українській свідомості, ми знесилимо його в самій росії, і позбавлений своєї цементуючої серцевини рускій мір розвалиться.

Знести Пушкіна це - як зірвати російський прапор з ратуші визволеного міста, це як зробити крок до деокупації, хай інформаційної, культурної, віртуальної, тієї що в голові — але деокупації. Тому так важливо знецінити, десакралізувати, опустити чужих богів.

Через це й злі оповідки про Пушкіна як графомана, плагіатора, салонного гульвіси, або аргументи на кшталт прочитаного недавно: “на відміну від українців Пушкін є генетично ближчим до обізлян”.

Є в цьому щось від релігії вуду. Якщо не можеш добратися до горлянки ворога, проштиркни груди схожої на нього ляльки. Чи видряпай очі на його портреті.

Вибудовуючи сакральні сюжети, ми бачимо в портретах Пушкіна — Толстого-Достоєвського обличчя Путіна, Гіркіна, Шойгу. Знаходимо аргументи, аби довести, що саме класична російська культура виростила їх, навчила росіян вбивати й гвалтувати, що Україна не переможе у війні, доки не позбудеться пам’ятника Пушкіну, площі Толстого й провулка Достоєвського.

Ви помітили? Для багатьох наших співгромадян не так, важливо, як назвуть дерусифіковану площу чи вулицю. Часто ці нові назви не витримують жодної критики. Головне - гостре почуття мстивої радості від того, що Соловйов і Скабєєва задихнуться злобою, дізнавшись про це.

Це сатисфакція за смерті й зруйновані церкви й театри, сублімація жаги до вбивства реального ворога. І чим запеклішими будуть бої на фронті, тим жорстокішим й нетолерантнішим буде ставлення до російської культури в українців.

Можливо, ми колись побачимо й багаття з книг. І синє полум’я , пожираючи пушкінську “Полтаву” і князям Болконського, зігріватиме душі, вкриті кригою страждань і ненависті.

Хай скажуть, що це варварство. А війна сама по собі хіба не варварство?

На тлі спалених українських сіл і міст аутодофе культових росйських класиків виглядатиме не таким вже й негуманним.

Та й що таке книги? Це в старі часи рукописні, у папірусних свитках чи на пергаменті, щедро ілюстровані митцями вручну, збережені в одному екземплярі, вони були небаченою цінністю. Відтоді як книги почали друкувати мільйонними тиражами, вони стали звичайними носіями інформації. Ми ж не вважатимемо варварством знищення якоїсь флешки з текстом?

Звичайно, якби ми виходили з раціональних позицій, то корисніше було б здати все це в макулатуру чи перетворити на компост. Але ж це зовсім не той культурний кайф...

Чи наблизить це перемогу? Ні. Чи допоможе нашій армії? Жодним чином.

Але користь від цього, мабуть є, - психотерапевтична. Викреслив Толстого з мапи міста - і наче позбувся якогось тягаря. Поставив підпис в петиції за перейменування площі Толстого і можеш не мучитися совістю: день не пропав марно. Ти наче не в глибокому тилу, а на війні...

Це — гарні ліки від депресії. Це дасть розрядку згорнутим в тугу пружину нервам. Це зменшить кількість інфарктів і інсультів, додасть упевненості, навчить вправлятися в сарказмі й сатирі.

На темах перейменувань і депам’ятникізації душа відпочиває, відволікається від погляду у прірву трагедії, яка пожирає життя тисяч наших співгромадян.

Головне, щоб боротьба з пушкіними і толстими не перетворилася в погроми зібрань, де українці підпільно читатимуть Євгенія Онєгіна, чи на цькування учительки молодших класів, в сумочці якої знайшли заборонену чехівську “Каштанку”...

Пишуть, що ідіосинкразія до російської літератури то ненадовго, що закінчиться війна і все буде як з Гете і Шіллером, яким оголосили читацький бойкот в часи Другої світової, але які успішно пережили і гітлера і його ідеологію.

Цілком можливо. А можливо — ні. Лакуну в культурному просторі швидко заповнить світова культура. І тих, з ким ми так запекло боремося на культурному фронті, наші онуки й правнуки ліниво згадуватимуть як якийсь екзотичний феномен. Як казки й легенди, скажімо, народів Бангладеш, хай пробачать мені бенгальці за це порівняння.