Сьогодні буде важка тема. Важка, тому що коли пишеш про окупанта, це зрозуміло. Їх дії, їх потреби, їх мотивація. Окупант це ворог, а про ворога писати легко. Дуже важко писати про тих, хто стріляє тобі у спину.
Наприклад, тема колаборації. Тут важко пройти так, щоб читач зрозумів, що таке колаборація та колаборанти, але чітко прояснив для себе «не усі люди, хто народився у прикордонні, чи потрапив у окупацію є колаборантами». Бо от люблять у нас журналісти та політики кидатися словами «усі». Це не тільки принижує тих, хто знаходячись у окупації носить у собі Україну а й працює на ворога, посилюючи його вплив.
Я, коли пишу про мешканців ОРДЛО, застосовую термін «критична більшість населення». Це більш зрозуміло. Більшість, але там де є більшість є й меншість. От про нові окуповані території, наприклад, Херсон, я не можу так сказати, там більшість підтримує Україну, а ось меншість є колаборантами.
Тема колаборації дуже важка та болюча. От, наприклад, вчитель в ОРДЛО 8 років просуває у мізки дітям російську мілібарі пропаганду, вибудовує у дітей вороже ставлення до України, це колаборант, бо діє свідомо. А от прибиральниця, наприклад, не підтримує окупантів та мріє про повернення України, але мовчить, бо боїться насилля та страти, працює, бо ж треба якось годувати себе чи родину, чи є вона колаборантом? Може заручник? Але як розділити заручників від колаборантів? Бо, ось мій сусід по тому місту, де я жила й яке зараз в окупації, він електрик. Можна сказати, що він працює на окупанта, щоб годувати родину, то є заручник, але він підтримує росію, мріє про знищення України, то вже він колаборант.
Ці питання настільки важкі, але настільки актуальні, що треба починати їх проговорювати. Ми повернемо усі окуповані території — не дарма ж ми їх називаємо «тимчасово окуповані» — то якось треба відбудовувати алгоритм відносин до тих, хто працював на ворога та підтримував ворога й до тих, хто виживав в окупації, чекаючи на звільнення.
Більше за все мене лякає те, що першими з квітами кинуться зустрічати ЗСУ саме колаборанти, щоб мати преференцію й захистити себе. А ще, я це вже бачила, саме колаборанти, ті, хто допомагав ворогу, будуть писати доноси на проукраїнських громадян й чорнити їх ім’я, бо будуть сподіватися, що «злі ЗСУ та СБУ» не будуть прискіпливо розбирати оті доноси, а будуть хапати усіх на кого покаже палець людини з українським прапорцем.
Там з 2014-го року доносами та брехнею зловживали, щоб вирішити особисті питання та позбутися особистих ворогів, там звикли так жити, то не тіште себе надією, що зі звільненням територій люди там по мудрішають чи почнуть жити по законам моралі.
Тому саме зараз ми повинні починати цю розмову, щоб чітко розуміти з чим нам прийдеться жити, з чим боротися, до чого готуватися.
Звісно це важкі теми, бо як відокремити зло від добра, сіре від темно-сірого, як покарати, як не порушити права чи як навчитися жити з тими, хто порушив твоє право.
Такі розмови мають привести нас до покращеного закону про колаборацію та зрозумілих алгоритмів дій.
Наприклад, ми повинні зрозуміти, що це не ми підлаштовуємося під них, а вони мають жити по законам України та людяності. Бо, дійсно, багато хто не розуміє, що звільняючи свої міста та території ми там для критичної більшості окупанти, бо ж у них «русские освободители». Але багато з тих, хто зараз там працює на окупантів та підтримує росію не бажають виїжджати за своїми господарями, то, звісно ж, або будуть змушені перелаштовувати своє життя на український лад, або отримувати покарання, або ми змушені будемо підлаштовуватися під них, щоб задобрити та купити їх «любов» та лояльність.
Там вже відбудовують алгоритм «Украина нам должна и обязана», навіть ті, хто не вірить в відступ російських військ. Так, так, вчорашні диванні аналітики, які кричали «Киев за три дня», сьогодні вже продумують своє життя після «поражения россии». Як гарніше продати себе, як заробити дивіденди від української влади, як зберегти свою владу, посаду та роботу.
Тема колаборації насправді дуже велика. Дуже непроста й дуже важка. Бо в ній й діти. Навіть ті діти, що вчаться у військових школах на снайперів чи носять кізячью форму «донського кіз ячества», вони діти. Вдови й матері загиблих на фронті «ополченців народної міліції лднр». Вони будуть мстити, вони будуть вимагати, щоб Україна сплатила за загибель їх «мальчика», бо ж «українські каратілі». Чиновники ОРДЛО. Вчителі та викладачі ОРДЛО. Шахтарі ОРДЛО. Інваліди ОРДЛО, бо 80% отриманої інвалідності там, це фронт. Тема колаборації це сотні тисяч біографій, щоб ви розуміли. А може й більше.
За темою колаборації одразу йде тема зради. Бо колаборант-заручник, це не зрадник. Бо зрадником може бути людина, яка й не живе в окупації й не є колаборантом.
У 2014-му році я побачила стільки зради, що думаю, мені вистачить на життя. Намагалась писати про це. Як зраджували прикордонники, міліція, місцева влада, журналісти. Як роздавали людям на Донбасі зброю, що привозили з росії у місцевих відділках міліції з масляними посмішками «міліція з народом». Як руйнували людям мозок повідомленнями «в наш город едем 100 автобусов с бандеровцами из Киева, они хотят захватить наши шахты». Як прикордонники пропускали з росії машини зі зброєю, а місцеве ДАЇ їх проводило аж у Луганськ з кордону. Як місцева влада складала та передавала списки проукраїнських людей, місцевих активістів, що не подобалися владі, як люди писали один на одного доноси, щоб позбутися родин, ворогів, сусідів, конкурентів по бізнесу.
Й дивно було спостерігати, як люди не можуть прийняти інформацію про те, що в країні за їх спинами, поруч з ними живуть ті, хто зрадить, хто вичікує, хто буде стріляти у спину.
Дивно було спостерігати, як люди, категорично заперечували, що є зрадники серед СБУ, міліції, чиновників, вчителів, військових.
Часто чула таку річ «це у вас на Донбасі такі люди, а от у нашому місті-селі-районі, таких людей немає». Я просто казала «то до вас ще війна не дійшла».
У 2019-му в мирних на той час містах України голову підняло усе триколорадне, що тут тихенько перелякано лежало й спілкувалось тихо у «Однокласниках». З 2019-го усі вони почали тихо шипіти на сусідів «ось повернеться радянська влада, ось скоро нас звільнить росія, то я вам»…
Здебільшого люди, що чекали в середині України на радянську чи російську владу, виношували у собі план помсти, родині, рідні, сусідам, суспільству за щось своє особисте. Так само, як це було на Донбасі. То мені було легко відслідковувати таких людей. Бо я все це прожила там, на Донбасі. Бо ще там я почала розуміти, що місцева колаборація, зрада та гауляйтерство, це явище всеукраїнське. Й усе це є у кожному селі, просто не прокинулося, бо ще не кинули умовні дріжджі у умовну вигрібну яму.
Я розуміла, що все те, що я бачила на Донбасі це тільки малюсінька крижинка на величезному айсбергу. Але люди якось не вірили. От не вірили й все, не могли зрозуміти, що на 2014-й рік зрадники були не тільки серед звичайних людей, що чекали на расію чи повернення радянської влади, а й у середовищі чиновників, влади та військових.
Що могли зрадити й командири, й генерали. Що ось на Донбасі співробітники СБУ були умовно поділені на 80 за росію, 20 за Україну. Що одні прикордонники гинули, захищаючи кордони нашої України, а інші, торгували цими кордонами та навіть стріляли у спини товаришам.
Війна це жорстка річ. Війна ламає суспільство на такі цеглини, на такі уламки, які розлітаючись вбивають не гірше ворожих снарядів.
На мізки людей тоді красиво лягла картинка «зрадники тільки на Донбасі», а те, що росію чекали у Львові, Дніпрі, Києві, Черкасах, на пересічну думку не тільки не спадало, більш того, викликало захисну реакцію ненависті до того, хто про це намагався достукатися.
Насправді, зрадників у ешелонах влади було багато. Було й є. Але людям так було боляче, що вони закривали для себе питання внутрішнього ворога.
За 8 років війни росія вклала величезні гроші у формування базової структури зрадників, які мали відкрити міста та винести російській армії умовні «ключі» від міст. Така структура була сформована й серед проросійських політичних еліт та активно діяла, даючи росії гарантії «Київ за три дня».
Тільки на 9-й рік війни було заборонено проросійські партії та їх пропагандистів. В багатьох містах місцеві депутати від «опзж» та іншої «шаріївщини», ще до сі при владі.
Що таке колаборація? Що таке зрада? Які вони колаборанти? Які вони зрадники? Чи маємо ми право говорити про це в умовах війни? Чи на часі зараз виставляти червоні лінії у співіснуванні? Чи може сучасна колаборантщина зруйнувати державність у майбутньому? Чи варто боротися з колаборантами та засуджувати зрадників? –важкі питання.
Важкі та розлогі, бо що для однієї людини «зрада», то для іншої «геройство».
Які вони, зрадники? Є ті, хто працює на росію навіть не здогадуючись про це, бо виконує вимоги та накази свого начальства (наприклад, сільські голови складали списки «неблагонадежних» по рекомендації області та районних влад чи партійних осередків).
Є ті, хто працює за ідею, це ось пересічні громадяни, які виспівують путіна та росію у соцмережах, зливають координати українських військових.
Хто більше розумніший, працюють за гроші, маленькі, але гроші. А хто найрозумніший, той…але на цю тему зараз накинуть хустинку на рота, бо ж не на часі.
Проте вважаю, що тема зради України повинна обговорюватися у суспільстві саме зараз. Бо, може статися так, що сьогоднішні зрадники завтра отримають медалі й вийдуть з війни чи не найактивнішими патріотами, чи залишаться без покарання.
Думаю, що все ж прийде час, та деякі партії, які активно працювали на росію, будуть заборонені в Україні, а їх члени отримають «вовчий білет», тобто заборону займати посади чи балотуватися.
От шкода, що при забороні партії, як, наприклад, комуністичної, її члени не отримують такого покарання, як заборона балотуватися чи займати певні посади, то бігають з партії до партії. Й досі не має юридичної позиції заборони по партії регіонів, яка привела сюди війну.
На 24 люте по всій Україні існували сформовані росією ланки тих, хто при «зміні» влади ставав владою від росії на місцях від сільського голови до нардепа.
Гауляйтери мали надати zольдатен списки АТОвців та їх родин для знищення, активістів, так званих порохоботів, переселенців з проукраїнською позицією.
Очікуючи російські війська гауляйтери вносили у списки «неблагонадежних» й своїх особистих ворогів, фермерів, сусідів, що мали гарні машини,землю, бізнес, квартири чи хати, готували документи для віджиму бізнесу, землі та майна й мріяли, як заживуть, коли «повернеться радянська влада та знищить усіх бариг та покарає тих, хто був особистим ворогом для місцевої влади».
Так було на Донбасі, так було на Черкащині й Херсонщині. То я побачила те,що вже прожила у 2014-му на Луганщині й була до цього готова тут на Черкащині, бо люди завжди люди. Й якщо людина чекає на «радянську владу», це 100% гарантія, що в неї вже готові списки кого треба вбити, закатувати, у кого що забрати й поділити, звісно ж у карман любітеля путіна.
На моє особисте дослідження, здебільшого завербованих було й є серед екс-членів партії регіонів, екс-чиновників, які мали владу при регіоналах, але були чесно переобрані й скинуті з посад, після Майдану, то мали свої рахунки й до патріотів й до України.
Багато людей, які вбиті та закатовані в окупованих містах, окупанти вбивали «на прохання» місцевих любителів радянської влади.
Про зраду треба писати. Ну, по перше, щоб не дати шанс тим, хто хоче приховати свої злочини, а по друге, щоб люди розуміли масштаби української трагедії. Так саме української трагедії, бо уся зрада, усі колаборанти народилися не вчора. Більшість народилась в УРСР, частина народилися вже в Незалежній Україні. Але весь час виховувалися на радянських принципах, що взагалі жахає. Що ставить питання виховання, освіти, які були задіяні у формуванні прошарку колаборционістів та зрадників.
Ось бачите, це дійсно е складна тема. Якщо чесно, я її дуже боюсь. Бо у нас оця колоніальна освіта з наративами а-ля НКВС та сталінській гулаг, може призвести до того, що у пошуках злочинця, можна допомогти злочинцям розчинитися у натовпі, бо ж «хапай вора» кричить сам злодій».
Це дуже складна тема, бо вже бачу, як ті, хто готувався стати новою радянською владою вже самі підіймають тему зради, але перекладаючи відповідальність на інших людей, очорнюючи їх ім,я.
Це дуже складна тема, бо люди в нас з радянськими наративами у голові можуть влаштувати полювання на відьом й перетворити все це на радянщину «ату його, бо я точно знаю, що він ворог, тому що він мені не подобається».
Це дуже складна тема, бо ми до неї не готові. Але, кожен раз, коли прилітає по вашому місту, думайте про те, хто надав ворогу координати вашого району.
Екс-чиновника управління Держгеокадастру у Черкаській області Владислава Популяха, котрий співпрацював з росіянами та передавав їм за винагороду різноманітну інформацію,визнали винним у державній зраді. Про це повідомило 368.media посилаючись на вирок Золотоніського суду за ч. 2 ст. 111 КК.
Судом встановлено, що 5 травня 2022 року з Владиславом Популяхом зв’язався представник федеральної служби безпеки російської федерації та попросив надати інформацію щодо точок безкоштовної роздачі wi-fi.
Після цього Полулях поїхав на маршрутці на Соборну площу. Він провів сканування усіх відкритих мереж Wi-Fi у центрі міста, зробив фото, після чого відправив представнику фсб рф цю інформацію. За виконання поставленого завдання 14 травня він отримав 2000 грн.
14 травня представник росії попросив дізнатися, чи багато в Черкасах військових та надати інформацію про міст через Дніпро. Після цього 16 травня Полулях сів у маршрутку і провів приховану відеозйомку блокпостів на в’їздах у Черкаси. Далі він відправив російському куратору відео і знімки екрану мобільного телефону із точним позначенням вказаних блокпостів на карті «Google Maps».
Після цього він далі пересувався містом на маршрутках та здійснював приховану зйомку. Фотографував заклади і об’єкти, де на його думку, могли знаходитися наші військові. Потім позначив це все на карті і відправив росіянами.
Також сфотографував міст та ще низку об’єктів, назви яких більшості з яких ми із зрозумілих причин не вказуємо. Це різні об’єкти інфраструктури, вокзал, військова частина, управління поліції тощо. За це він отримав чергові дві тисячі гривень. В подальшому Популях виконав іще два завдання від російських кураторів.
Золотоніський міськрайонний суд визнав його винним у державній зраді та обрав покарання у вигляді 10 років позбавлення волі без конфіскації майна. Владислав Популях раніше обіймав посаду завідувача сектором інформаційних технологій та захисту інформації головного управління Держгеокадастру у Черкаській області. На момент затримання був безробітний.
Важкі теми війни. Кожен з нас проходить зараз випробування війною. Хтось, ось як я, жив не думаючи про те, що для мене особисто значить Україна, та ось після першого прильоту з росії та першого «умрем за россию-мать», почуте на площі свого рідного міста, ти йдеш й ковтаєш сльози, ховаючи під кофтину затоптаний одурівши натовпом український прапор, який скинули з міськвиконкому, а ти тихо підняла та побігла, ховаючи його. Ось тільки на 8-й рік війни, я згадала, що коли отримувала паспорт, то в УРСР можна було вибрати національність. Усі мої однокласники писали «русский», а я чомусь не вагаючись написала «українка» й отримала купу насмішок, а вдома мене обіймала бабуся й дідусь, які теж чомусь плакали, але посміхаючись. Моя подруга, кинула на росії усе й переїхала в Україну, бо десь у середині її серця, почався жовто-блакитна пожежа, яку вона не могла затушити, бо не хотіла, бо щось гупало у скронях — ти українка! А хтось робить інший вибір.
Це було нормально, правда, якби ці люди, зрозумівши, що вони росіяни чи радянські люди, просто взяли та поїхали туди, де їх серце. Не вбиваючи. Не зраджуючи. Усі ми маємо зробити вибір протягом життя. До добра чи до зла. До Бога чи до Диявола. До Христа чи до Аллаха. Це право кожного. Але, цей вибір має бути особистою відповідальністю людини й не призведе до вбивства чи загрози суспільству.
Зрадники. Вони є, вони були й будуть. За гроші чи через політичні переконання, через отруту інформаційну чи через отруту заздрощів. Зрадники є, були та будуть. Чи не достатньо згадати біблейську братову зраду . Але ми маємо стати достатньо дорослими, щоб говорити про це. Щоб робити висновки. Щоб тримати тил. Війна це надовго. Бо ось такий в нас сусід. Геополітичний сусід. Смерть путіна чи руйнування росії не змінить критичної більшості росіян, що прагнуть нас вбити та пограбувати. Ми маємо жити з цим. Але якось важкувато. Не через росіян, ні. Це якось очікувано, як на мене. Важко жити без тилу. Важко жити серед зрад. Важко йти по місту, не відчуваючи безпеки, бо ти знаєш, що хтось поруч з тобою, передає ворогу координати для наведення ракет на світ, який ти так любиш.
Ми маємо бути сильними, щоб говорити на важкі теми війни. Бо ми це Україна. Це перше. А по — друге, Перемогу отримують тільки сильні люди, сильне суспільств, яке не цурається працювати над вдосконаленням себе й визнавати помилки.
